В дитинстві літом я жив у селі з батьками тата, а взимку – в місті з батьками мами. Думаю тому що в місті в той час не треба було носити дрова і гріти воду аби скупатися. В селі хата була більша за міську квартиру і містила немалу бібліотеку. Про неї можна багато згадувати але я не буду бо то буде довго. Полиці в книжковій шафі були заставлені в два ряди, і колись я знайшов в задньому ряді щось загорнуте в пластикову обкладинку для зошита. То виявилася найстаріша книжка бібліотеки – науково-популярне видання з 1920-тих. Була ще старіша (і набагато товстіша) книжка з різними оповіданнями і віршами. Вона була загорнута в картонну папку для зошитів аби замінити відсутню обкладинку, і вже майже розсипалася на листки. Але коли вона видана – невідомо, бо починається зі сторінки 6. Десь внизу на якомусь аркуші підписана як “Читанка для II. кл. шк. с.

Книжки цікаві, бо цікаво дізнатись як жили люди в давнину майже з перших рук. І цікаво як змінилася мова.

Коли я дізнався що у Вікімедіа Україна є книжковий сканер, то згадав за цю книжку і вирішив поділитись з іншими. Так “Оповідання про сили природи” опинились на вікіджерелах.

Читанку я пізніше відсканував сам за допомогою сканера зробленого з трьох коробок піци і додатка OfficeLens від Microsoft. Якість вийшла не гірша за сканер вікімедії, хоча вона відрізняється від сторінки до сторінки, бо іноді джерелом світла було вікно, а іноді – настільна лампа + лампа від камери телефона.

Я недавно закінчив їх оцифровку, пошукав автора/редактора Миколу Чайковського і виявив що він (якщо це той самий Микола Чайковський, а скоріше за все так) помер 7 жовтня 1970, що означає що згідно законів про авторське право і правил вікіджерел, вона до 7 жовтня 2040 не може бути в суспільному надбанні і її скоріше за все видалять з вікіджерел. Dura Lex, sed lex. Аби не витратити зусилля на марно, я цю книжку перепощу тут, через 20 років якщо доживу – може перепощу назад на вікіджерела, якщо такий проект ще буде. Або хтось інший щось зробить. Це також означає, що цей пост не підпадає під ліцензію CC-BY-SA як решта цього блогу, майте це на увазі. А кому нарешті цікаво прочитати – прошу:

НАРОДНЯ БІБЛІОТЕКА „ПРОСВІТИ“ Ч. 26.

ОПОВІДАННЯ
ПРО
СИЛИ ПРИРОДИ

ТРЕТЄ ВИДАННЯ, ЗОВСІМ ПЕРЕРОБЛЕНЕ
(З 13 ОБРАЗКАМИ).

орнамент

ЛЬВІВ, 1924.
НАКЛАДОМ ТОВАРИСТВА „ПРОСВІТА“.

Читачам позичених книжок.

  1. Позичай людям стільки книжок, скільки можеш прочитати впродовж слідуючого тижня.
  2. Читай помалу, прочитане обміркуй, глибокі, гарні думки запиши.
  3. Ні за що на світі не позичай чужої книжки третій особі!
  4. Книжку в новій оправі перед читанням гарненько загорни чистим папером.
  5. Позиченої книги не давай дітям, щоб міг її повернути чисту й цілу, як сам дістав.
  6. Перед читанням помий руки.
  7. Не читай позичених книжок за їжею, бо власникові зовсім не цікаво знати, що ти їв, читаючи його книгу.
  8. Залюбки почитай вголос немічним і тим, що за працею самі читати не мають змоги.
  9. Поверни книгу вчас, бо-ж на неї чекає хтось інший.
  10. Свою шкільну книгозбірню підпомагай матеріяльно, бо це — твій приятель, що обдаровує тебе духовим багатством!

З ДРУКАРНІ ВИДАВНИЧОЇ СПІЛКИ „ДІЛО“ У ЛЬВОВІ, РИНОК 10.

ПЕРЕДНЄ СЛОВО.

1874 р. появилася в Київі книжка невідомого автора „Роскази про сили природи“, яка миттю розійшлася й була передрукована вдруге 1875 р. львівською „Просвітою“ в 10.000 примірниках (у двох частинах).

Невважаючи на те, що від її першої появи минає вже пів століття, книжечка ще й сьогодня читається дуже цікаво. Вона у формі легко зрозумілого оповідання навчає читача про ріжні сили природи та про те, як то люде поволі стали повертати ці сили на свою користь. Бо чим далі, тим більше необхідним стає для кожної людини й кожного народу пізнавати закон природи. Від деревляного плуга давно ми перейшли до залізного, а тепер далі закидуємо плуги, що їх тягнуть коні чи воли, та залюбки вживаємо моторових. Ми сьогодня на протязі кількох годин залізницями, самоходами або літаками перелітаємо великанські простори, і з великим дивуванням слухаємо оповідань наших дідів, які відбували великі подорожі тільки кіньми, хочби й на сотки миль. — Сьогодня часописі сповіщають нас про кожну подію в дуже короткому часі після того, як вона сталася, бо телєґрафи й телєфони в одну мить переносять світами всілякі вістки, а перед 100 роками треба було ждати на відомість із далеких країв тижнями, а то й місяцями. — Велика війна показала нам багато дечого, що люде винайшли й видумали та навчилися обертати на свою користь та на згубу своїх ворогів. А деякі народи, от як Німці, хоч зі всіх боків були окружені ворогами, змогли вдержатися так довго тільки дякуючи тому, що в них природознавство й техніка стояли дуже високо й вони могли фабрикувати в свойому краю все те, чого їм було треба.

Звідсіля то й виходить потреба, щоб і наш народ поцікавився, більше як досі, наукою про природу та техніку, щоби у нас не було нікого, хто не знав би нічого про повітря, елєктричну силу тощо. А хоч ми й бачили багато чуд та див природи із техніки, то мало хто вміє їх пояснити, — сказати, чому воно так діється. Пояснити ж дещо з того, що довкруги нас діється, має якраз на меті отся книжечка.

Тому то Товариство „Просвіта“ доручило мені переробити сю книжечку та додати до неї найцікавійші речі, які люде винайшли та до яких додумалися на протязі минулих 50 років.

Микола Чайковський.

I. Про повітря та вітер.

— Що ти тут робиш? закричав Санько Круглий, збігаючи в льох.

— Як то що? Хіба не бачиш? Квас тягну, — відказав його брат Яків, відтуляючи губу від лівара й затуляючи дірочку пальцем.

— Квас тягну! Який там квас? Ти до квасу й не доторкався. Сам ти гаразд не тямиш, що робиш.

— Ти мабуть краще знаєш. Ну, нехай там: то що ж я роблю, коли не квас тягну?

— Що робиш? Ось що ти робиш: ти до себе повітря тягнеш.

— Таке то, ще що вигадай! — сказав Яків зареготавшись.

— Та ти не смійся, а краще мене спитай.

— Нічого тебе питати. Дуже, бач, розумним ти став, як зі студентами в городі побратався.

— Чи дуже, чи ні, а я кажу тобі щиру правду. Та ж у тебе в роті ні капиночки квасу не було й тепер нема; як же ти кажеш, що квас тягнеш?

— Не було, так буде коли дотягну.

— То то ж бо й є: дотягну… А що ж ти дотягнеш? Усе повітря витягнеш із лівара, а тоді й квас потягнеш.

— З якої причини я повітря тягнути буду? На що воно мені здалося, те твоє повітря, коли мені квасу треба?

— А на те, щоб у ліварі спорожнити місце для квасу. Поки в ліварі буде повітря, квас туди не ввійде; він стане підніматися в гору тільки тоді, як ти помалу витягнеш із відти повітря.

— Та хиба ж квас через те піднімається в гору?

— А то ж як? Мотузком чи що ти його потягнеш?

— Не мотузком, а губами.

— Ні, хлопче, не такі твої губи довгі, щоби до самого квасу достати. Та як же ти просунеш свої губи через дірочку?

— Хиба ж я кажу, що просуну їх туди? Диви, який мудрий! Сам вигадав тай на мене звалює. Ні, вже коли ти такий мудрий та письменний, так ти мені до ладу розповідж, чого квас піднімається в гору, як витягнеш повітря з лівара? Коли мої губи не мотузок, як ти кажеш, то вже ж і повітря не мотузок.

— А того, що повітря важке, що воно давить і не пускає квас у лівар, а як витягнеш його, от тоді й квас піде в гору.

Тут Яків як і не засміється:

— Кому те повітря важке, кого воно давить? Хіба тебе, а мене ні, та й батька не давить; нам воно легке, а не важке, нам вільно дихати повітрям.

— Нам легко і плавати у воді, а вона ж давить, вона ж має вагу. Сам ти бачиш, що вода повертає колеса у водяному млині. А чого ж це так? Того, що вона важка: падаючи на млинові колеса, вона давить на них і повертає ними. Коли ж ти влізеш у воду, ти нічогісінько не чуєш, що вона давить, бо вона обнімає твоє тіло зі всіх боків однаково. Коли ж повітря давить, як то воно давить на крила у вітряка й повертає ними, значить воно має вагу, хоч і меншу ніж вода.

— А кільки то воно заважить? — спитав Яків усміхаючися злобно.

— Тільки, що як би зібрати до купи все повітря на світі, так ти не підняв би його; а як його менше, то й важить менше. От хотьби і всьому льохові: повітря тут не заважить і 2 кільоґрами.

— Ну, а те, що в ліварі, кільки воно заважить?

— Те мабуть і одного дека не заважить.

— А брехня твоя кільки важить?

— Та мабуть більше, ніж твоя.

— Може й вона давить, як повітря, чи ні?

Розсердився наш Санько, підбіг до Якова та смик його пальця від дірочки лівара, а квас так і задзюрчав і полився з лівара в дірку.

— Ну, держи його тепер своїми губами, держи, — промовив Санько, не даючи Якову затулити зверха лівара.

— Та пусти бо палець! — кричав Яків, — увесь квас утече. Геть бо, навіжений!

— Ні, коли так, не пущу, щоби ти знав, що повітря важке, що воно давить. Тепер бачиш ось що: коли ти відтулиш дірочку, пішло повітря в лівар, надавило квас, от твій квас і потік.

— Ну, ну, добре, нехай буде і так; тільки пусти.

Санько випустив його руку; Яків знову притулив палець до дірочки лівара, тоді квас зараз спинився й не тече.

— Ну що, бачиш тепер? Як ти затулив дірочку, повітря вже не давить на квас, то він і не тече з лівара.

Не став більше його слухати Яків, а почав знову тягти квас. А Санько собі не перестає, стоїть коло нього, та знай своє проказує:

— От, бачиш ти, розумна твоя голова, ти знову тягнеш повітря з лівара, його там робиться менше, а через те квас піднімається в гору, бо повітря в ліварі не давить на квас, а давить на нього тілько те повітря, що над квасом у діжці з боків, тай жене квас у лівар. Коли ж ти витягнеш усе повітря, тоді ввесь лівар буде повний. Ну що, наточив?

Яків тільки кивнув головою, бо вже справді замість повітря тягнув квас, та запившись добре, затулив дірочку пальцем і виняв лівар із дірки.

— Ану лишень, — промовив Санько — ану кажи тепер, чого це квас не виливається додолу? Таже зі споду ніхто його не держить, лівар зі споду не затулений.

— Та ну геть собі! дай мені хоч діло зробити.

— Ні, не піду. Кажи чого? Хто його держить на споді, як не те ж саме повітря?

— Таке то! І зверху давить і на споді держить, та що воно сторуке чи що, те твоє повітря?

— Ще більше, ніж сторуке. Воно на всі боки давить: і вгору і вниз додолу, з правого боку і з лівого. Ти либонь бачив, як надувають міхуря: чи тоді повітря давить ув один бік? Ні, воно разом давить на всі боки міхуря й роздимує його.

— Ану, ну побачимо, — сказав Яків, шукаючи очима збанок, — побачимо, як повітря держить, коли я буду лити квас.

Відшукав він той збанок, наставив над ним лівар, відтулив зверха палець тай почав виціджувати квас.

— Ну що? хиба й тепер скажеш, що не повітрям пігнав ти квас у збанок? Коли ти відтулив зверху дірочку, повітря зараз пішло туди, подавило на квас, а квас і потік у збанок.

Наливши повний збанок, Яків поніс його до хати; за ним пішов Санько. Яків поставив збанок на стіл перед батьком, сів на ослоні тай каже до Санька:

— Ну тепер говори собі, кільки хоч.

— Нічого тобі казати, коли ти нічого не тямиш, — відказав йому Санько.

— Тату! Санько каже, буцім то повітря важке, що воно давить і що його на фунти можна важити.

— Кого давить? — спитав старий, випиваючи із збанка сирівець.

— На все давить, — відповів Санько; — давить на голову, на плечі, на ноги, на лавку, на поміст, на стелю, на все.

— Це тобі мабуть у школі казали?

— Так, тату, у школі.

— А по нашому й без повітря важко. Як же це воно по вашому давить?

— А ось як, — сказав Санько.

Тут він ухопив чарку, що стояла на столі, притулив її до губи, витягнув із неї повітря, а вона так і притулилася. Санько держав її, поки було духу, крутив головою, а вона все не відпадала. Дальше він видихнув повітря у чарку, а вона зараз відпала.

— Ось так, тату, — проповив Санько.

— Та хиба ж це від повітря?

— А вже ж не від чого. Ви бачили добре, що нічого иншого в чарці не було; я з неї витягнув повітря і впустив знову повітря.

— Та може це від того, що ти її приссав?

— А чим же я приссав її, як не тим, що витягнув із неї повітря. А зверху повітря давить на неї зі всіх боків, от вона й притулилася до губ. Та почекайте, я вам іще й не таке зроблю, щоби ви не казали, що я приссав.

Тут він відірвав клаптик паперу, приліпив його лоєм до каганця до дна чарки тай запалив його сірничком, а дальше швидко як тільки можна, поки ще папір не згорів, він перекинув чарку на долоню. Коли папір під чаркою згорів, долоня так і полізла в чарку, трохи чи не половина її. Санько повертав рукою на всі боки, а чарка все стояла на долоні, притулена до неї.

— Бачите, тату, троха того повітря, що було під чаркою в середині, вигоріло; під нею стало пустіше, на долоню вже в тому місці так не давить, як перше було, поки й коло чарки й під чаркою повітря було однакове. От тепер те повітря, що в хаті коло чарки, надавило її зі всіх боків і притулило до долоні. Возьміть же ви та пустіть під чарку

хоч трохи повітря, то воно зараз подавить на чарку зі середини й чарка тоді відтулиться.

Та й справді: тільки Санько подавив троха на долоню коло чарки, повітря влетіло під неї, вона зараз відпала, а долоня зрівнялася. Тільки якась червона смужка кружком зосталася на ній; певне від того, що чарка давила на долоню.

— Ви мабуть запримітили, — почав знову Санько, — що добре зав’язаний міхур, надутий повітрям, дуже трудно здушити, так ніби чуєш, щось не пускає. Хто ж це не пускає, як не те повітря, що в міхурі? Воно давить із середини міхуря й не дає йому здавитись; а коли зробити хоч маленьку дірочку в міхурі, щоби через неї виходило повітря, тоді міхур можна легко здушити. Або хоч і таке ще. Коли бочка зовсім повна й воронка* добре затулена, та відіткнеш чіп, — вода зовсім не потече. Чого ж це так? Того, що повітря давить на воду в ту дірочку, де був чіп, і не пускає води; щоби вона потекла, треба відтулити воронку, тоді повітря зараз подавить на воду зверху й пожене її.


*) Кілочок у дірці з верхнього дна.


— Може воно й справді так, — промовив батько, — та тільки яка в цьому користь? Мара знає, чим забивають вам голови у тих школах.

— Ви кажете, тату, яка користь? А ось яка: знаючи все отсе, люде навчилися піднімати воду в гору, як це часто буває потреба, поробили помпи до колодязів, пожарні труби, та чимало чого повигадували розумні та вчені люде на користь громаді.

— Хіба ж це помпа чи труба повітрям воду качають?

— А так. Помпа витягає повітря з цівки, а через те вода піднімається й вигоняється геть. Коли би не знали яку силу має повітря, не вміли би робити нічого цього, навіть не вміли би лівара зробити, а знали би тільки бабячі казки.

— Які це казки?

— А такі, що он кажуть, як вихор закрутить, та вкинути в середину ножа, на ньому кров буде, бо це, кажуть, ніби то чорти бються.

— А по вашому хто ж це бється? — спитав старий.

— А по нашому дві течії або дві струї повітря, два вітри бються. Вітер — це те саме повітря, та тільки не стояче, а зворушене, в бігу. Часом буває зовсім тихо, а тільки махни коло себе хусткою, та зворуши повітря, зараз почуєш, що на тебе вітерець повіяв. Значить, вітер буває від того, що повітря пересувається на друге місце, піднімається й біжить, коли дуже зворушене. Коли ж два вітри повіють один другому на зустріч, от вони й закрутять вихор, поки не розійдуться по своїй дорозі.

— Чого ж воно так буває, що повітря стояче заворушується?

— А це буває тому, що воно не завсіди й не скрізь однакове; буває тепле, а буває й холодне. Холодне повітря буде важче від теплого: тому то воно віє до низу, а тепле піднімається вгору. От хоч би тут у хаті. Повітря тут тепле й легке, бо в хаті натоплено, а в сінях повітря холодніше й важче. Коли ж відчинити двері в сіни, повіє відтам холодне повітря в хату понад землю, а тепле повітря піде з хати в сіни зверху попід стелю. Де повітря буде йти, там буде маленький вітер, а де обидва вітри зустрінуться, там буде маленький вихор.

— Що ти, хлопче, забиваєш нам баки? що ти брешеш? — загомонів батько.

— Ні, тату, не брешу. От чи можна відчинити двері в сіни?

— Ну відчиняй, та тільки не на довго.

Санько запалив каганець, відчинив двері тай поставив каганець на порозі; полумя так і повіялося з холодним вітром із сіней у хату. Тоді він підняв каганець у гору аж в сіни. Коли ж він держав каганець по середині дверей, полумя заколихалося, а не схилилося ні в сіни, ні в хату.

— Як же ти знав, що долі тягнути буде зі сіней у хату? — спитав батько.

— Та так, що в низу повітря холодніше від хатнього й важче, тому то воно й стелиться додолу, а хатнє повітря тепліше від сінешнього й лекше, от воно й піднімається в гору. Тому то роблять сходи у лазні вгорі, а не внизу, а в Московщині піднімають постіль в гору, трохи чи не під стелю, щоби тепліще було спати. А хоч би ще й таке: иноді, як дуже натоплено, сам чуєш, що голові тепліще ніж ногам. Та що й казати: Як би щото не знали, то й літати не вміли би.

— Та хіба вже навіть і ти літати вмієш? — спитав батько дивуючись.

— Та я сам літати не вмію, але показав би вам гарну штуку, коби тілько було з чого зробити бальон.

— Та хіба ж ти зблизька добре придивився, як літають, чи може тільки здалеку бачив?

— Ні, бачив добре зблизька сам, то можу вам докладно розповісти, як то воно робиться.

— Ну, кажи.

— Це все роблять так: коли в бальон, такий великий міхур, зібрати багато теплого повітря, щоби воно було тепліще від того, що на дворі, тоді те повітря, що в бальоні, буде лекше, а через те й бальон підніметься вгору. Бальон роблять із доброї шовкової тканини, зверху його потягають такою мазею, щоб туди не проходило повітря, і тоді обводять його сіткою, а до неї внизу привязують човник або кіш, куди сідають люде. Щоби повітря в бальоні було тепле, запалюють під бальоном бавовну, намочену доброю горілкою або спіртом. Через те повітря в бальоні розгрівається, стає лекшим і бальон піднімається вгору. Щоби він відразу не полетів, привязують його, а коли вже все готове, відрізують шнурки, і бальон мов стріла, так і полетить у гору й літати буде, поки повітря в ньому тепліще, ніж із верха.

— А чи не перевернеться ж він?

— Чого би він мав перевернутися, коли на споді привязаний човник, а в ньому чоловік сидить і вага, зверху же тільки легенький бальон.

— А де ж ти це бачив?

— Та ми й самі у школі робили такий бальон, із тоненького паперу, а на споді привязували маленький кошик й садовили туди кітку.

— Та хіба ж вона так і сиділа там і не випала?

— Ми її привязали.

— Що ж вона?

— Нявкала, бідолашна, та нікуди дітись, треба сидіти.

— І полетіла?

— Полетіла.

— Куди ж вона полетіла?

— Та миль мабуть зо дві від города, там і впав бальон.

— Як же він упав?

— Коли повітря в ньому прохолодніло, і стало важче, бальон став помалу осідати додолу, а як стало таке холодне й важке, як на дворі, тоді міхур і сів на землю.

— А кітка?

— Тай кітка з ним ні жива, ні мертва з переляку.

— А люде дивилися, чи ви його крадькома пускали?

— Ні, тут людей багато було. Тепер ті бальони роблять так, шо замість того, щоби нагрівати повітря в бальоні, напускають туди такий легенький дух, що зветься водень. Він лекший від звичайного повітря 14 разів, а через те міхур із таким духом дуже легко й високо піднімається в гору.

— Ну, а високо можна піднятися таким бальоном у гору?

— Один чоловік, Француз, Ґе-Ліссак, ще перед більше чим сотнею років на такому бальоні піднявся в гору на чотирі милі, а сьогодня літають багато вище.

— Як же він довідався, кілько там миль? таже там стовпів нема!

— Але ж тату, з розумом та з наукою, коли на теє, то всього можна дізнатись. Учені вигадали такий прилад, що вимірить кожну високість, от по ньому то Ґе-Ліссак і дізнався, що пролетів у гору чотирі милі.

— Як же там у горі?

— Ґе-Ліссак казав, що на самій високости тяжко дихати, бо повітря там дуже рідке й таке сухе, що папір сохне і звивається, як на огні, а кругом тишина як у гробі.

— Як же ж можна спускатись до долу?

— А, для того зверху бальону прироблюють маленьку фірточку, яка відчиняється коли потреба. До фірточки привязаний шнурок; треба тільки потягти за него, а фірточка зараз відчиниться; у бальон набігає верхнє повітря, а через це бальон стає тяжчим і осідає на землю.

— А чи на такому бальоні можна літати скрізь, куди хоч?

— На такому бальоні ні. Як тільки пустять його зі шнурів, то він відданий на ласку й неласку вітрів. Вітри несуть його світами і нераз такий бальон розбився об скелі. Тому то таких бальонів тепер не вживають, хиба часами у війську випускають їх на припоні, щоби могти оглядати ворожі позиції. — Одначе згодом люде придумали такі бальони, які можна кермувати, отже ними можна літати так в повітрі як човнами або кораблями плавають по воді.

— А що є це за бальони такі? — закинув батько.

— Їх видумав німецький ґенерал Цепелін перед 25 роками, тому то звуть їх цепелінами. Вони бувають не круглі, тільки подовгасті, немов циґара або ковбаски, вони бувають поверх 100 метрів завдовжки, а вищі від двоповерхових будинків. У такому бальоні мусить бути машина, що зветься мотором; вона крутить швиденько таку велику шрубу, як на кораблі; від того робиться вітер, який і тягне бальон за собою. Отсі цепеліни у велику війну завдали багато страху ворогам Німеччини, Французам і Англійцям, бо літали над їхні міста Париж та Льондон і обкидували їх бомбами.

— А ми тут і не бачили таких цепелінів. У нас літали тільки літаки, з яких кидали нераз бомби Австрійці на Москалів чи Москалі на Австрійців. Що це таке, ті літаки, від чого вони літають? — запитав Яків.

— Це діється так. Ви бачили нераз, як то хлопці роблять собі таку іграшку, звану вірлом; збивають перехрестє з тонких дощинок, обклеюють його папером, дають йому стрепіхатий паперовий хвіст і привязують до нього довгий шнур. Коли такого вірла пустити й бігти проти вітру, держачи за шнур, він стане підніматися й буде довго буяти в повітрі. Подібною машиною, тільки в дечому відмінною, є й літак. Роблять великі крила — одну або дві пари, одну над другою — а до них причіплюють довгий тулуб із хвостом. Між обидвома парами крил є місце для летунів, то б то людий, які мають літати. На літаку є теж мотор, який обертає шрубу; від того робиться вітер і пориває літак за собою. Літак спочиває на колісцятах і розганяється спершу по землі, неначе візок, а тільки згодом піднімається в повітря.

Літаками стали літати теж перед 25 роками; до того часу будували їх без моторів, так що це були тільки великі крила, які допомагали людям злітати вниз із невисоких горбків. Потім, як люде придумали легкі й сильні бензинові мотори, літаки стали дуже пожиточними, та що ними можна перелітати великі простори, по кількасот кільометрів.

Старий замовк, замовк і Санько, тай Яків мовчав, тільки баби порались у хаті.

— Це ще не все, — знову почав Санько; — з повітрям і під воду ходять, на дно морське лазять, коли шукають там якої згуби.

— Як же це? — спитав старий, якось похмуро дивлячись на сина.

— Бачите що, тату, крім ваги повітря також і місце займає. Де воно є, туди вже нічого не впреш, хиба його попереду випреш. Податись повітря подасться, от хочби так, як вода: встроміть руку у повне відро, рука війде, але за те вода з відра поллється. Та краще я вам покажу щось инше.

Тут він узяв склянку, приліпив на дно маленьку суху трісочку, перевернув склянку до гори денцем, тай почав сунути її у відро з водою. Вода зараз набралася в склянку, та тільки так як на третину, до дна, а далі не пішла й до трісочки не досягла, хоч Санько таки дуже давив ту склянку у воду.

— От, бачите, — сказав Санько, — повітря в склянці і стиснулося трохи, от вода й пішла у склянку до половини, далі вже повітря не могло стиснутися й не пустило далі води. Як бачите, трісочка зосталась сухісінька, як і була. Коли би вже замість трісочки та був там чоловік, то й він би був під водою, а вода б його не досягла: так воно й справді буває. Замість склянки роблять велику скляну або й залізну з вікнами скриню, з одного боку незакриту; по найбільше вона буває така, як дзвін, тому то й зоветься вона водяним або водолазним дзвоном. У середині в горі роблять бантину, щоби там можна було сидіти; там сідає чоловік і його пускають на шнурі під воду до самісінького морського дна. Чоловік там сидить, вода в нього під ногами, а дальше не досягає; повітря йому досить; дихати свобідно й він бачить усе, що на морському дні, й достає з дна, коли знайде те, що шукав.

— Ти сам це бачив?

— Ні, цього не бачив, це нам казали. Та кільки вже й по склянці можна бачити, що воно справді так.

Та не тільки водолазні дзвони попридумували люде. Чи ви чули вже може що про підводні човни?

— Ні, — відповіли в один голос батько і брат. — Що ж це таке?

— Це, бачите, Німці в час війни вигадали такі човни, що ними можуть плавати над водою, або й попід воду. Такий човен зроблений з матеріялу дуже кріпкого, щоб його не здавила вода і має місце на кільканадцятеро людей. При його стінах є такі порожні комірки, в яких є повітря, коли човен пливе по воді, а напускають туди води, як треба щоби човен пірнув під воду. Тоді він стає тяжчий і потопає. Як же ж треба знову добутися на верх, випомповують воду з тих комірок, човен стає лекший і виринає.

— А нащо ж Німцям було тих підводних човнів? — спитав батько.

— А ось нащо. Ви знаєте, що Німці мали кругом ворогів і не могли ніяк видістатися поза них. Також по морях не могли плавати, бо ворожі кораблі стріляли до них і затоплювали їх. Тому й задумали вони зробити так, щоби ховатися під воду тоді, коли їх побачить ворог, а пізніще й випливати знову на верх. От і плавали вони так не один раз із Німеччини до Америки та привозили собі звідти те, що їм було треба.

— Чим же ж люде віддихають у таких човнах, коли пливуть під водою? Нема ж у воді повітря!

— А нема, тому й тяжко там віддихати. Беруть вони, правда, зі собою великі скрині згущеного повітря й випускають його потрохи, одначе це не багато помагає.

— Тату! — обізвався Яків; — чи він це правду каже?

— А вже ж воно й правда, коли так по книжках пишуть.

— У нас у школі вчителі та другі сторонні люде часто розповідають нам ріжні цікаві речі, показуючи при тому чарівним ліхтарем відповідні образки на стіні, — додав Санько, підбіг до полички, на якій держав книжки, розгорнув одну з них і показав малюнок, на якому було видко, як кидається чарівним ліхтарем образи на стіну й пояснюється їх.

II. Про воду та пару.

— Чому це Яків не вірить тобі, що ти сказав? — спитала на другий день Санька сестра його, Явдошка.

— А ти хіба віриш? — спитав він її.

— Та чому ж не вірити? Хіба тобі треба нас обдурювати, чи що?

— Коли так, то я тобі розповідати буду все.

— Що таке?

— Та все, що сам знаю.

— Ну, кажи, тільки пожди, горнець із окропом трохи відставлю.

— Відстав. Ну, а що таке у тебе в горшку?

— Та кажу тобі, що окріп.

— Окріп. Та кипить там що? Віск, деготь, чи сало?

— На що мені сала? вода кипить!

— Ну, а в горшку що воно таке, гей би дим?

— Над горшком пара.

— Ну, добре, в горшку вода, а над горшком пара. От се тобі буде дві сили, дві великі сили в твоїх руках.

— Які це сили?

— Вода та пара.

— Та хіба ж це сили?

— А так, та ще дужчі, ніж твої руки. Хіба ти повернеш руками колесо у водному млині?

— Ні, не здужаю.

— А в двох зі мною?

— Ні, не повернемо.

— А в трьох з Яковом, або в чотирьох із батьком?

— Хто знає, чи повернемо.

— От бачиш, а вода одна повертає. Хіба ж це не сила?

— Вода то так, а як пара?

— І пара сила, та ще дужча від води. Пара й не такі машини повертає, як млинові колеса. Вона повертає колеса на такому великому човні, повертає колеса машини на залізниці й тягне за собою цілий поїзд. Так хіба ж це не сила?

— Як же її запрягають?

— А як запрягають воду в млині? От так же й пару запрягають, тільки трохи инакше. Та от як часом трапиться коли, так придивись, яка вона, та машина, паровик. На колесах, як би велика бочка, лежить паровик, такий великий, зі всіх боків зачинений котел. Під ним піч, а в ній палиться й дим іде в ту велику трубу, що сторчить на машині. В кітлі вода кипить і пара тоненькими дудочками йде з паровика у дві залізні труби, що лежачки прироблені саме перед передніми колесами. А в тих трубах є по кружкові шкіряному, оттак як у помпі або в сикавці. Ті кружки дуже тісно ходять у трубах й ходять вони тим, що їх пара пхає. А машина зроблена так, що на сам перед пара йде з одного кінця в трубу, розходиться й пре кружка; тоді вона стане вдиратися з другого кінця, то кружок знову назад подасться. От так і ходять ті кружки в трубах, то взад то вперед; а до кружків поприроблювані отті залізні сворні й штаби, що зачіпають за колеса й крутять їх. А там уже в який бік колеса зачнуть крутитися, туди й машина котиться. Та крім залізниць і пароплавів є багато инших машин, що їх порушає пара: ось як усякі господарські машини, парові плуги, жнивярки й молотільні.

— Та чим же пара давить, коли вона сама легенька?

— Це правда, що вона легенька, та тілько вона дуже сильно розходиться на всі боки. Ось тільки придави її покришкою.

— Як же придавити її?

— Зачекай, я накрию горнець покришкою.

— Ні, ні, не треба.

— Чому не треба?

— Окріп дуже кипить: злетить покришка.

— То ж то й є, що злетить. А чому вона злетить? Тому, що пара на неї з долини подавить. Їй нікуди більше діватись, вона подавить на покришку, от покришка й злетить. От так же самісінько пара й колеса машині крутить. Та ще не те буває з парою. З неї й хмари робляться.

— Які це хмари?

— А ті, що на небі, що з них дощ іде.

— Та хиба ж хмари не з холодцю? Яків казав що в гаю знайшли шматок хмари, так вона була з холодцю.

— Брехня це, що казав тобі Яків. Холодець той, не що инше, як сік або юшка з листу з дерева. А хмара ніколи на землю не падає, хмари завсіди по повітрі літають.

— Звідкіля ж вони беруться?

— Та кажу ж тобі, що з води, з пари.

— Та як же вони робляться з води? Хто ж їх робить?

— Кожний чоловік робить. Ти сама робиш.

— Та як же я робити можу, коли я не вмію? Хиба я вчилася цього?

— Ні, вмієш. Тільки не знаєш що вмієш. Таже вмієш окріп гріти?

— Умію.

— Ну, а з окропу пара йде, чи ні?

— Йде.

— А куди ж вона дівається?

— Не знаю.

— Як не знаєш? Ти ж сама казала, що пара летить у гору. Вона вилетіла в двері й вікна, а вилетівши з хати летить ще вище, в небо. Коли ж вона підніметься в гору, там вона й стане. А коли до цієї пари долетить іще пара з других горшків, зі всього мокрого, вогкого, від тебе самої, та збереться вона до купи, от з неї й вийде маленька хмара.

— Се вже ти неправду кажеш, Саньку. Яка з мене йде пара?

— А хіба ж ні? Від кожного живого сотворіння йде пара. Хіба ж ти не бачила, що від коня йде пара?

— Та се ж тоді, як він гарячий, коли з нього йде піт.

— Ну, тоді пару добре видко, бо її багато й вона густа, а як кінь сухий, тоді пара з нього не густа, її не багато, от тому її й не видно! Те ж саме й у чоловіка. Коли він вийде з лазні, можна бачити що з нього йде пара — тільки що її не видко, — а без цього чоловік занедужав би.

— Значить, і з чоловіка і з кождого сотворіння, а не тілько з води робиться пара?

— Ага, коли ти сорочку сушиш, куди з неї дівається вода? Або з річки нашої де в літі дівається вода, так що й горобцеві по кістки перейти? Вона виходить парою, а ця пара летить у небо. Коли ти кажеш: сорочка або річка висохла, то це все однаково сказати: сорочка випарилась, річка випарилась. А все ця пара піднімається в гору і з неї в нас робляться хмари.

— Як же це так, що не видко, щоби пара летіла до неба?

— Коли її небагато й вона рідка, тоді й не видно, а як пари багато та густо, тоді вона робиться туманом і потрохи піднімається в гору.

— Та хіба ж туман із пари?

— А то з чого ж? Як сонце пригріє, пара піднімається і від річки, від землі, а потім знову, як трохи похолодніє, ось із тої пари й поробляться легесенькі водяні бульки, тільки вони все таки важчі від пари, тому то вони й не піднімаються в гору, а понад землею стеляться туманом. А як пригріє сонечко, тоді ті бульочки знов парою стають, піднімаються в гору, а тамечка вже з них і хмари робляться.

— Так хмари з туману робляться?

— Та так. Хмара все одне, що туман у горі на небі, а туман усе одне, що хмара на землі. У хмарі так само як і в тумані вогко та мокро. Тай справді були такі люде, що виходили на дуже високі гори, от вони й розповідають, що як у нас буде видко дуже густу хмару, то там у горі вона здається тільки туманом. Буває й так, що коли гора дуже висока, а як вилізеш на її верх, то під тобою хмара стоїть, дощ йде й громи бють, а в горі ясне небо й сонце світить.

— Так хмара не холодець, а просто туман, мряка?

— А так.

— Господи, Боже мій, та як же тебе не слухати, братіку.

— А ти краще подивись, скілько ти хмари наробила!

Дівчина подивилася в піч, а з горшка так і біжить окріп. Вона кинулась до нього, відставила від жару та знову до брата.

— Чого це хмара піднімається вгору, чому хмара не падає додолу, а висить у горі? — запитала вона.

— Тому, що пара лекша від повітря. Таже залізо тоне у воді, а масло зверха плаває тому, що залізо важче ніж вода, а масло лекше. От так же й хмари плавають у горі.

— Куди ж вони діваються, що ніколи не падають із неба?

— Деколи вони летять у чужу країну, куди вітер віє. А то буває, що вони й зовсім пропадають.

— Чому ж вони пропадають?

— Хмари падають дощем на землю.

— Хиба ж дощ із хмари?

— А вжеж так, а не инакше.

— Ти ж казав, що хмара все одне, що пара, а дощ — вода! Як же се так?

— Нема тут нічого дивного. Пара часто стає водою. Накрий твій горнець покришкою, то й побачиш, що на ній беруться водяні каплі. Відки ж вони взялися? Та пара, що піднялася з окропу та сіла на покришці, охолодніла й зробилася водою. Так само й хмари. Поки хмара тепла, вона плаває в горі, бо вона лекша від повітря, а як тільки в повітрі похолодніє, тоді з хмари робляться водяні каплі. Хмара стає холоднішою також і від того, що туди геть дальше в горі повітря холодніше. Є такі сторони, що там ніколи зими не буває, цілий рік тепло, а на високих горах сніг споконвіку лежить. Тому, як дуже високо підніметься хмара, то й вона охолодніє від холодного повітря, до того часом і холодний вітерець повіє, а від холоду пара переходить на каплі. Каплі ті будуть важчі від повітря; тоді вони й падають дощем.

— Так дощ така ж вода, як і в горшку?

— А так. Та не тільки така, а та ж сама. З горшка або з ріки вода випарюється й пара піднімається вгору; з пари робиться мряка та хмара; хмара обертається в дощ; дощ іде в ріку, а з ріки ти береш воду у твій горнець. Як бачиш, твоя вода, що вийшла парою з казана, та до тебе й вернулася, тільки трохи погуляла по світі божому.

— Хіба ж і справді ось та вода, що в горшку, була на небі?

— А так, була, та й нераз, а може разів сто, коли не більше.

— Мамо рідна! як воно дивно на світі божому, що і в казці не сказати! Здається ніколи й на думку не спаде, де це моя вода не бувала, у яких краях, й де ще вона бувати буде. Здається, там би й сама за нею полетіла.

— Ну, а знаєш, що з пари робиться роса, иней, сніг, град?

— Хиба вони з пари?

— А вже ж, що з пари. Буває так, що пара, як вийде з землі та з води, не піднімається в гору, а зараз охолодніє й сідає каплями на траві або не дуже високо на деревах. От се тобі буде й роса. Як бачиш, роса те саме, що й мряка або хмара, та тільки ця пара не піднімається вгору, а холодніє внизу. Тому то роси буде більше й вона буде рясніша, коли в день буває дуже велика спека, а ніч ясна та холодна, бо в жаркий день вода більше випарюється, а в ясну та холодну ніч трава і всяка рослина швидче охолоджується, і тоді пара не йде вгору, а сідає низько на траві. Коли ж ніч буде тепла та хмарна, тоді роси багато не буває, бо тепла пара не холодніє внизу, а піднімається вгору і збірається хмарами. Там, де нема лісів, лук, рослин, от хочби на піску, там ніколи не буває роси, бо в таких місцях земля без холоду так дуже нагрівається сонцем, що за ніч вона не охолодніє від разу, а охолоджується по трохи, й тоді пара, дуже рідка й легенька, піднімається вгору. Зимою так само виходить пара й замерзає низько на землі. От і це тобі буде мороз, котрий не що иншого як замерзла роса. Колиж пара піднімається зимою трохи вище від землі й там замерзаючи осідає на деревах то що от се буде иней або замерзла мряка. От із цього ж то буває, що в чоловіка зимою вуси й борода обмерзають инеєм, бо чоловік дихає й видихує зі себе пару, а вона й замерзає, осідаючи на бороді. Від цього й вікна зимою замерзають у хаті, бо пара, що виходить із води у хаті, або що її видихують люде, сідає на холодні шиби та там замерзає.

— А люде кажуть, що це мороз у хату лізе.

— Чи одне то люде кажуть, не знаючи? Як би це було від того, що мороз у хату лізе, як люде кажуть, тоді би вікно більше намерзало коло щілини, а то воно замерзає найбільше на середині, бо вітер дує у щілини коло рам і задуває пару на середину шиби, де пара й замерзає.

— Чому ж це так, що вікна намерзають якимись мережками, часом немов квітки які?

— А це буває від того, що в хаті люде ходять, двері відчиняють і зачиняють, до того і в щілини вікон дує вітер, а через те в хаті коло вікон повітря не стоїть тихо, а ворушиться то в сей, то в той бік і це вітер розносить пару по вікні. Часами ж буває, що вітер зразу дуже повіває і в щілину й понесе пару в один бік, тоді пара намерзає на вікні смугою й не буде вже ніякої мережки.

— Ну, а сніг із чого буває?

— Тай сніг же буває від пари, як і дощ. Пара замерзає в горі й падає відтам не дощем, а снігом. Найбільше це буває тоді, коли з теплого краю повіває до нас теплий вітер; він заносить зі собою пару, яка охолоджується, замерзає й падає снігом. Тому то перед снігом, або як іде сніг, у нас робиться тепліше. Зрозуміла, чи ні?

— Та де ж уже не розуміти! Я вже собі так думаю що й град буває не від чого, як від пари, та тілько якось чудно, що він буває в літі.

— Нема тут, дівчино, нічого дивного. Треба тобі знати, що в горі повітря не скрізь однакове: на великій висоті повітря дуже холодне, буває й так, що й не дуже високо подує холодний вітер, а через це цілий шар повітря зробиться холодним. От як пара підніметься вгору, де таке холодне повітря, вона там охолодніє й зробиться снігом. Падаючи на землю, сніг цей від теплого повітря зливається до купи й летить далі; коли ж цей сніг або хоч і дощ пролітає дальше холодним шаром повітря, тоді він замерзає й робиться градом.

III. Про гук та тишину.

— Явдошко! Ти спиш? — якось раз у неділю спитав Санько сестру.

— Ні, не сплю, — відповіла сестра зза печі.

— Тихо в нас у хаті, чи чути що?

— Тихо.

— А хіба ж не все однаково, що тихо, що гучно?

— Ні, не однаково, — сказала вона, усміхаючись; — то тихо, а то гучно; тишини не чути, а гук чути.

— Ні, не так; буває що й тишину чути. От коли чоловік, їдучи, задрімає. Поки віз тарахкотить, він дрімає або спить, а як тільки віз стане та зробиться тихо, він зараз почує тишину й прокинеться. Коли чоловік спить у тишині, тоді кожний гомін, грюк розбудить його, а як буде кругом шум та галас, а чоловік засне, то він прокидається від того, що зробиться тихо. Правдивої тишини, такої, щоб нічогісінько не було чути, нема на землі. Тишина, це буде найменший гук, що його ледви чути. От, хоч тепер у нас в хаті тихо, а прислухайся добре, почуєш, що цвіркун цвіркає, каплі води капають, знай ми обоє дихаємо.

Замовкли вони і в хаті зробилося тихо. Тільки ледви чути було, як цвіркун десь в запічку цвіркає, каплі води капають та груди дихають.

— Тобі добре там чути, що я звідтіля кажу? — знов спитав Санько, зайшовши дальше в куток хати.

— Коли ти голосно кажеш, я чую, а то не кожде слово чути.

— А хочеш, я до тебе буду говорити тихо, а ти будеш чути?

— Ну, кажи.

— Ти роса, чи ні? — прошепотів він ледве чути.

— Що таке?

— Роса ти, чи ні? — знов спитав він тихенько.

— Не чую, що ти собі під носом муркотиш.

— Не чуєш, ну так зараз почуєш.

Він давно вже знайшов у коморі кавалок старої пожарної кишки, на три сяжні завдовжки. Згадавши про неї, він чимскорше кинувся з хати до комори, приніс звідти кишку, дав один конець сестрі, а сам притулив другий кінець кишки до губи, та й почав тихенько шептати в нього:

— Явдошко: ти роса, чи ні?

Явдошка всміхнулася, бо через кишку почула, що він казав.

— Ну, що тепер почула?

— Почула. Та ти мабуть голосніше казав.

— Ну, спробуй сама. Притули губи до кишки й кажи що небудь тихенько, а я буду слухати.

— Що ж я буду говорити?

— Ну, хоч відповідай мені на те, про що я питав.

— Не хочу я бути росою, — прошепотіла вона крізь кишку.

— Пристав тепер до свого уха, а я тобі відповім.

— Ну, ну.

— Не хочеш бути росою, не хочеш очей виїдати?

Вона знов усміхнулася.

— Ну, тепер сама бачиш, що я все чув, хоч ти й дуже тихо сказала.

— Чого ж це так?

— А того, що голос розходиться на всі боки, так само як вода, коли в неї кинеш камінь, розходиться круговими хвилями. Спершу маленький кружок, дальше більший, а дальше ще більші круги підуть. Перший кружок — це буде найбільша хвиля, другий — менша, третя хвиля ще менша, поки вода зовсім не зрівняється. Отта то точнісінько голос і кождий шум, галас, гук й гомін розходиться коло того, хто гомонить, так, що його округи всім чути, та тільки той, хто стоїть блище, почує більше, а хто дальше, той буде чути менше, а далі вже й зовсім не чути, голос пропадає, так от, як пропадає далека хвиля від каміня киненого у воду. Коли я тобі що кажу, мій голос йде не тілько наперід від мене до тебе; він однаково розходиться назад, на право, на ліво, скрізь на всі боки. А через те більша частина голосу пропадає даремне, бо розходиться на всі боки, а до тебе досягає тільки частина мого голосу. Коли ж я тобі скажу що небудь крізь трубу або крізь кишку, щоби мій голос ішов у один бік, тоді тобі буде чутніше. Розуміла, чи ні?

— Не знаю.

— Чекай, я тобі ще инакше виясню. Коли взяти жменю гороху, й кинути до стіни, куди розлетяться зерна: наперед чи назад, на право чи на ліво?

— Полетять на всі боки.

— Ну, а чи ввесь горох полетить до тебе, чи тільки той, що летить проти тебе?

— Та чому ж увесь? тільки той, що полетить у мій бік.

— Оттак само буває і з голосом: тільки той голос попаде тобі в ухо, що полетить у твій бік, а кожного другого не почуєш, як би його й не було. А щоб увесь горох летів у в один бік, треба б обгородити місце зі всіх боків, щоби тільки одна сторона була не загороджена, от хочби такою трубою, приставивши її до стіни. Коли в таку загороду, таку трубу кинути горохом, то в котрий бік він полетить?

— Та вже ж не куди, як у той бік, де стіна, а від стіни й відібється.

— Оттак само можна зробити і з голосом. Треба тільки від мене до тебе загородити місце так як уперед, кидаючи горох, тоді мій голос піде просто до тебе й тоді буде чутно, хочби я казав тихо. Отсе то й робить труба й кишка. Вона не пускає мого голосу нікуди в бік, голос мій не розходиться, а збірається до купи і ввесь досягає до твого уха. Тому то крізь кишку ти добре чуєш хочби й тихо що казати, а без неї не почуєш добре й голосної мови. Ну, тепер розумієш, чи ні?

— Не знаю.

— Дурненька ти дівчина, хоч би й сказала: так або ні, а то все собі: не знаю.

— Та я не знаю, що ти питаєш?

— Ну, скажи: коли тобі чутніше: чи як казати крізь кишку, чи так?

— Коли чутніше?

— Ага.

— Горох відбився?

— Ах, ти горох, та ще й зелений! А ще просила, щоби розповідувати їй. Ну, почекай же, я тобі ще инакше розповім, може зрозумієш. Чула ти коли небудь, щоби твоє слово відбивалося?

— Як то?

— Назад до тебе, як от горох від стіни або від помосту?

— Як же то? Та же горох видно, а слова не побачиш.

— Не побачиш, так почуєш; не до ока відбивається, а до вуха. Ну, я ще так тебе спитаю: чула ти, щоби твоє слово назад до тебе верталося?

— Не знаю.

— Знову: не знаю. Кажи ліпше, що не чула.

— Ну, не чула.

— От і збрехала. Згадай, як ми були в лісі під горою. Ти було кличеш Катрю, та як гукнеш: „Катре!“ а воно тобі й відгукнеться: „Катре!“

— Ага, ага! чула, чула! Хто ж того не знає? Це я й сама без тебе знаю.

— Що знаєш?

— Знаю, що це відголос відзивається.

— Відголос відзивається! Та чого ж це так?

— А чого?

— Того, що голос відбивається. Удариться об стіну, об гору або дерево, тай назад як той горох до тебе вертається.

— Чого ж воно тут у хаті від стіни не відбивається.

— І тут відбивається, тільки, що в хаті багато всякої всячини: і лавка і шафлик і начиння й скриня й одежа. Голос не в той самий час відбивається від усіх тих річей, як від стіни, тому й не зрозуміти відголосу. Коли кажеш у хаті слово, то воно як би кожна річ, те саме відказує, тільки троха тихше, тай одна скорше, друга пізніше. Зі всіх тих відголосів зробиться маленький шум, як у жидівській школі, коли кожний про себе стане молитися. За кожним твоїм словом іде маленький шум по хаті, а щоби його запримітити, то треба добре наставити уха. А коли би хата була пуста й прозора, то й тут був би відголос, як він буває в новій хаті, або в пустому, де нічого не поставлено.

— Послухай, Саньку.

— Ну, що?

— Та нащо тобі все то знати?

— Як на що? А на те, що я колись розмовну трубу зроблю.

— Яка ж то труба?

— А така, що ми крізь неї з тобою розмовляли. От як буває на фабриці: там чоловік від чоловіка сяжень на сто або й більше стоїть. Треба що сказати з кінця в кінець, то й горла й ніг не стане, щоби гукати або бігати що разу. А тут тільки підійдеш до труби, скажеш що небудь по тихенько, — зараз почують і зроблять що треба. Та не тілько на фабриці, крізь таку трубу можна на пів милі розмовляти, можна з одного корабля на другий гукати, коли ніякого горла не стане, щоби перегукати вітер, та хвилі ревучі. А крізь таку трубу буде все чутно, хто що говорити буде.

— Чи справді на пів милі буде чути?

— А буде. А то буває чоловік глухий, що нічогісінько не чує, як ти йому не гукаєш. А притули йому до уха трубу та скажи що крізь неї, зараз почує.

— Оттак би тітці нашій таку трубу зробити, а то часом гукаєш, гукаєш, поки що почує. Ну, а скажи мені ще: від чого то буває голос?

— А це буває від того, що повітря дріжить, хвилюється. От коли небудь вилізь на дзвіницю, та як задзвонять у дзвін, приторкни до нього руку, зараз почуєш, що дзвін дріжить, а це дріжання зворушує кругом повітря. Коли в дудку подуєш, то повітря в ній дріжить і дудка дає голос. І в гортанці дріжить плінка, коли чоловік дасть від себе який голос. Та ти й сама мабуть бачила, що як музика поведе смичком по струні на скрипках, то струна задріжить і зворушить повітря.

— Може від сього й вікна дрожать, коли грім затуркотить дуже?

— Ага, від сього, бо і грім зворушить повітря, а часами від великого грому воно заколишеться так дуже, що й вікна задріжать.

IV. Про світло та темряву.

— А ну, хлопці, хто відгадає загадку? — спитав один парубок на вечерницях.

— Ну, ну, кажи яка? — загомоніли трохи чи не всі.

— Ось яка: що на світі найшвидше бігає?

— Кінь — відказав один парубок.

— Олень — сказав другий.

— Ні, хлопці, не те; я вам скажу, хто швидше бігає — забалакав третій.

— Ну, скажи.

— Найшвидше всіх бігає Катря, як мати її кулаками годує.

Всі засміялися.

— А тобі що до мене? — обізвалася Катря; — ти мабуть тихо ходиш, як батько тебе за чуприну водить?

— Ні, хлопці, ви тільки Санька спитайте, — загомонів Яків, — він вам усе розгадає.

— Ну, ну. Круглий, скажи, чи ти в нас письменний.

— Та що вам сказати? хіба ви що розумієте? — А жарти робити, так на се ви здатні, — відказав він.

— Нічого, нічого, скажи. Може що й порозуміємо.

— Ну, добре: швидше всього бігає світло.

— Яке світло? — запитали його.

— А те світло, що від сонця, від зір, від каганця.

— Як же воно швидко бігає?

— А так, що швидше як твоє слово; ти в цьоту куті сказав слово, а в другому вже й чути, — а світло ще швидше добігає.

— А скілько ніг у твого світла, дві, чи чотирі? — спитав хтось усміхаючись.

— Без ніг моє світло бігає, а краще як на чотирьох.

— Овва!

— Ні, так. Найпрудкіший кінь в одну мінуту й милі не пробіжить, а світло в одну мінуту більше двох міліонів миль пробігає.

— Ой, ой, ой!

— Та він нас дурить, хлопці!

— Ні, не дурю, а правду вам кажу.

— Як же ти знаєш?

— Як це ти докажеш? — запитали його.

А ось як: ви мабуть бачили, як стріляють із гармат або з рушниць. Холи хто випалить із рушниці, ти насамперед побачиш світло, хоч як далеко стояти будеш, щоби тільки можна було бачити, а гук почуєш опісля. От із сього ж то й видко, що світло біжить швидше, ніж гук; а коли виміряти як хутко доходить до тебе гук із рушниці, то можна виміряти швидкість світла.

— А ти хіба міряв?

— Були такі, що й без мене вже давно зміряли.

— Як те вони зміряли?

— А зміряли вони ось як: Два чоловіки змовилися, щоби рівно о півночи, у дванадцятій годині випалити з гармати, тай розійшлись на цілу милю. Один став коло гармати, а другий відійшов від нього на милю, щоби слухати. Як тільки настала північ, рівно 12. година, тоді той чоловік, що стояв коло гармати, випалив із неї, а другий подивився на свій годинник, як тільки побачив, що той випалив, тай замітив, скільки часу пройшло від блиску до гуку, чи мінута, чи пів мінути, чи менше. От таким чином люде дізналися, що гук за одну мінуту пробігає несповна три милі.

— Ну, дальше, кажи до кінця.

— Чого ж тобі ще треба?

— Та се ж гук виміряли так, а світло?

— Спробами дізналися, що за одну мінуту світло пробігає трохи чи не два з половиною міліони миль.


Сторінки 28, 29 вирвані 😦


кишені олівець. Всі дивилися на нього цікаво, що то він зробить.

— Дивіться, братчики, на тую паличку — сказав він показуючи олівець.

— Дивимось, олівець тай годі.

— Простий чи зломаний?

— Давай, подивимось, тоді скажемо.

Почали вони дивитись на нього, роздивилися всі, тай віддали.

— Цілий, простий, не зломаний — сказали вони.

Тоді Санько встромив олівець у склянку з водою і сказав:

— Ну, дивіться на нього тепер.

Всі обступили і стали дивитись. Олівець у воді здавався ніби зломаний. Отся його частина, що була зверху над водою, була простісінька, а та, що в воді, гей би похилилася в бік, як би олівець у воді був зломаний.

— Вийми його геть із води! вийми геть! загомоніли трохи чи не всі.

Санько виймив. Олівець був простісінький.

— Ану, знов у воду!

Санько знов устромив той олівець у воду, і він знову здавався, як би переломаний під водою.

— Ото чуд, братчики! Хіба він і справді не бреше? Чого ж це так? Скажи нам, розумна голово!

— Кажу ж вам, що коли світло переходить із повітря у воду, або з води у повітря, воно бере иншу дорогу. Коли ми дивимося з повітря у воду, олівець гейби переломаний у воді, а коли би ми подивились з води на повітря, тоді здавалось би, що олівець зломаний у повітрі. От, коли будете в літі купатися, тоді пригадайте собі моє слово, то й побачите, що я вірно кажу. Сховавши голову під воду, вистроміть з води палець, тай подивіться. Та частина пальця, що під водою, буде проста, а та, що зверху над водою, буде здаватися як би надломана.

— Що ж воно таке, від чого се?

— А ось від чого: Ми бачимо у воді олівець, бо від нього світло йде. Як би не йшло, то ми й не бачили б олівця. Отсе світло йде крізь воду простісінько, а як дійде до повітря, то проміння зараз у бік ломиться, бо повітря рігше, а вода густіша.

— Та як ломиться?

— От бачите. Та я почну трохи з дальшого. Дай, Катре миску. Ставай, Якове, і дивися через край миски“.


Сторінки від 31 до 34 вирвані 😦 На сторінці 34 починався новий розділ:

V. Про тепло та холод.


кого чоловіка, щоби в нього вже нічого не було; коли нема грошей, є сорочка або свитина, що таки щось коштує.

— Тепер уже і я розкажу.

— Що?

— А те, що холод є тепло, та тільки не велике, або й дуже мале, — сказав Яків.

— Ну, коли так, то я ще буду щось говорити, а ти таки будеш розуміти. Я тобі казав, що кожна річ має у собі тепло; котра має у собі тепла більше, віддає тепло тій, що має менше.

— Та де ж видано, щоб камінь каміневі або залізо залізу тепло віддавали? Хиба ж вони з руками?

— Рук не має, та хіба ж не можна без рук віддавати тепла? Коли твій ніс змерзне, притулися ним до моєї пазухи, то йому стане тепліше.

— Так що ж?

— А чого ж йому буде тепліше? Того, що я дав йому свого тепла, хоч і не руками.

— Як же ти дав його?

— Так, що мої груди стали холодніші від твого носа, а твій ніс потеплів від мене. Значить від мене трохи тепла відійшло, а до тебе його прийшло трохи; ти взяв його від мене не руками а тим, що притулився до мене.

— То так люде, а як же каміння?

— А у каміння теж, що й у людей. Поклади холодну цеглину на піч. Хіба вона не потепліє?

— Потепліє, та піч від сього не похолодніє.

— Правда, що вся не похолодніє, а лише те місце, де лежала цеглина, стане холодніше. Возьми ти горячу цеглину та поклади її на холодне залізо, то й почуєш що цеглина похолодніє троха, а залізо зробиться теплішим.

— Ну, так що ж?

— А те, що цеглина дала троха свого тепла залізу й вони помінялися теплом. Значить це, що має в собі тепла більше, віддає його тому, що має тепла менше. Все те робиться без рук, коли тільки одне притулиться до другого.

Яків поглянув на Явдошку, вона подивилася на нього, тільки ж обоє промовчали.

— Що ж ви переглядуєтесь? Не знаєте, що сказати, і віри не ймете? Чекайте, я вам ще не так виясню. Чи траплялося вам зімою братись за холодну клямку від дверей? Кажіть!

— А сам кожух хіба не теплий?

— Ні, не теплий.

— Я думав, що він тим і гріє, що теплий.

— Ні, він гріє тим, що сам ні теплий ні холодний, і що він ні тепла ні холоду від другого не бере й сам його не передає. Він найскупіший над усе. Як би він сам грів, то його носили би лише зимою, а то инші носять кожухи і в літі. От хочби й на Кавказі, де в літі дуже велика спека, там Черкеси тай наші чорноморські козаки носять кожухи літом, щоби хоронитися від спеки а не від холоду. Кожухи сі робляться вовною на верх і називаються бурками. І в нас у горах Гуцули носять у літі кожухи вовною на верх. Такий кожух не пропускає в тіло жаркого повітря. От тим кожух і добрий, що сам ні гріє ні холодить.

— А всі думають, що кожух гріє!

— Ні, краще над усе гріє і само нагрівається залізо, а ніхто ж не робить собі опанчі з заліза, бо вона його заморозила би зімою, а літом спалила б, бо залізо найщедріше віддає тепло, а само найшвидше набірається тепла.

— От як! Залізо щедре на тепло, кожух скупий, неначе люде!

— А так. Вони по свому живуть. Життя їх таке, що вони нагріваються, холонуть, світяться, брязкотять. А то є ще такі речі, що відпихають від себе тепло, а деякі знову притягають його до себе.

— Як це? — спитав Яків.

— Ось як: у літі жінки накривають голову білими хустками, а чоловіки носять білі шапки або соломяні капелюхи.

— А длячого?

— Для того, щоби не палило дуже в голову, бо біле відпихає від себе тепло.

— А чорне?

— А чорне притягає до себе тепло. Так само все гладеньке та блискуче, от як скло, відпихає від себе тепло, а все шаршаве притягає тепло до себе. Тим то найкраща шапка на літо буде з церати, бо вона з двох причин відпихає від себе тепло: раз тим що біла, а друге, що вона гладенька та блискуча. Явдошко! Чи нема в тебе кавалок білої церати?

— Є.

Коли Явдошка принесла, Санько розіслав на снігу церату, а коло неї сукно тай каже:


Сторінки 37, 37 вирвані. 😦 Треба буде ще подивитись чи всі відскановані, бо не може бути лише одна сторінка, має бути друга половина. Може на другій половині не було тексту.


— А сам кожух хіба не теплий?

— Ні, не теплий.

— Я думав, що він тим і гріє, що теплий.

— Ні, він гріє тим, що сам ні теплий ні холодний, і що він ні тепла ні холоду від другого не бере й сам його не передає. Він найскупіший над усе. Як би він сам грів, то його носили би лише зимою, а то инші носять кожухи і в літі. От хочби й на Кавказі, де в літі дуже велика спека, там Черкеси тай наші чорноморські козаки носять кожухи літом, щоби хоронитися від спеки а не від холоду. Кожухи сі робляться вовною на верх і називаються бурками. І в нас у горах Гуцули носять у літі кожухи вовною на верх. Такий кожух не пропускає в тіло жаркого повітря. От тим кожух і добрий, що сам ні гріє ні холодить.

— А всі думають, що кожух гріє!

— Ні, краще над усе гріє і само нагрівається залізо, а ніхто ж не робить собі опанчі з заліза, бо вона його заморозила би зімою, а літом спалила б, бо залізо найщедріше віддає тепло, а само найшвидше набірається тепла.

— От як! Залізо щедре на тепло, кожух скупий, неначе люде!

— А так. Вони по свому живуть. Життя їх таке, що вони нагріваються, холонуть, світяться, брязкотять. А то є ще такі речі, що відпихають від себе тепло, а деякі знову притягають його до себе.

— Як це? — спитав Яків.

— Ось як: у літі жінки накривають голову білими хустками, а чоловіки носять білі шапки або соломяні капелюхи.

— А длячого?

— Для того, щоби не палило дуже в голову, бо біле відпихає від себе тепло.

— А чорне?

— А чорне притягає до себе тепло. Так само все гладеньке та блискуче, от як скло, відпихає від себе тепло, а все шаршаве притягає тепло до себе. Тим то найкраща шапка на літо буде з церати, бо вона з двох причин відпихає від себе тепло: раз тим що біла, а друге, що вона гладенька та блискуча. Явдошко! Чи нема в тебе кавалок білої церати?

— Є.

Коли Явдошка принесла, Санько розіслав на снігу церату, а коло неї сукно тай каже:

— Нехай трошки постоїть проти сонця, а ми тимчасом про що инше будемо говорити. Ти кажеш, Якове: хіба річи живуть? Та таки живуть, хоч і не так, як люде. Буває так, що вони розширюються, стають більшими, а буває, що вони збігаються, стають менші.

— Ану, як це знову, скажи! — загомоніли разом Яків і Явдошка.

— Вони розширюються від тепла, а збігаються від холоду. Та коли хочеш добре знати про це, спитай ковалів: чого вони все роблять шину, що з неї має бути обруч, коротшу від колеса?

— А чого?

— Її роблять коротшу на те, щоби дужче стягла колесо. А щоби її набити на колесо, треба лише добре нагріти на вогні, тоді вона від жару зробиться більша та легко дасться набити на колесо, а як охолоне, тоді знов поменшає й добре стягне колесо. Або і таке: від чого фляшка і всяка скляна посудина тріскає, яку у неї налити кипятку? Від того, що тепло з гарячої води в ту ж мить передається посудині, скло зразу починає роздаватись, а через те тріскає. Трісне воно й тоді, як після гарячої та налити у фляшку холодної води: скло зараз зачне від холоду сходитись, а від натуги трісне.

— Наші йдуть до дому. Явдошко закрий піч, мабуть погасло вже.

— А церата? а сукно? — спитала вона.

— От ти вже те все зрозуміла, та рада би й тамте знати. Ану, подивимось.

Він зняв сукно, сніг під ним зовсім розтопився, а коли зняв церату, то під нею сніг був цілісінький.

— Я казав вам, що біле та блискуче відпихає від себе тепло, зза того під цератою сніг не розтопився. А чорне та шаршаве притягає до себе тепло, зза того сніг під чорним сукном розтопився, бо воно більше притягає до себе сонішнє проміння.

VI. Про маґнетну та елєктричну силу.

Настало літо. Одного дня дуже палила південна спека. Уся слобода вибралася в поле. Жінки понакривалися білими хустками, чоловіки були в білих сорочках та соломяних капелюхах, а все таки було дуже жарко. По полуденку полягали старі спочити трохи, а молодь, хлопці та дівчата, зібралися під стогами побалакати в холодочку. До одної такої купки присусідився й наш Круглий, а де він, то там безперемінно буде розмова про науку. Так було й на цей раз.

— Мабуть туча буде, — сказав якийсь парубок.

— Та так, щось дуже пече, — відказав другий.

— А чого ж буде туча, як дуже пече? — спитав Круглий,

— Он бач! — загомоніло разом кілька голосів. Круглий зараз своє: „чого та чого!“ — Скажи сам, чого.

— Розкажу — слухайте, того, що в повітрі від спеки зібралося дуже багато елєктричної сили.

— Чого, чого?

— Елєктричної сили, — сказав Санько ще раз.

— Цього зразу й не вимовиш.

— Не вимовиш, бо слово чуже, з грецької мови позичене. Та воно не повинно вам бути занадто чуже, бо хто з вас був у місті, або хоч і в сусідньому селі, де є фабрика, той мусів бачити ясне, елєктричне світло, а у великих містах то по вулицях їздять елєктричні трамваї, от такі завбільшки як залізничі вози, тільки без паровика, без тої машини їздять, що в ній вариться вода й пара порушає колеса.

— Розповідж нам, Саньку, будь ласка, що це таке елєктрична сила, — стали його просити зі всіх боків.

— Добре, розповім. Тільки ж щоби ви порозуміли, що це за сила, треба вам перше сказати кілька слів про маґнети. Є такий камінь, що зветься маґнетом, бо його вперше знайшли біля городу Маґнезії, в Малій Азії. Кумедний він такий, що притягає до себе кусники заліза.

Тут між хлопцями зробився рух. Один із них став шукати по кишенях і накінець витягнув щось неначе малу підкову й подав Санькові.

— От тобі, Санку, маґнет, я собі купив його в місті, він також притягає до себе залізо. Та тільки ж це не камінь, а залізо.

— Отсе й буде роблений маґнет, а камінь, про який я вам говорив, зветься природнім маґнетом. його роблять із криці, то б то сталі. Це таке залізо, що його загартували, отже воно дуже тверде. А гартують залізо так, що кладуть його в дуже великий жар, а потім просто з жару кидають у холодну воду; від того стає воно таке тверде, що з креміня іскри теше, а звичайне, мягке залізо іскор не дає. Коли таку загартовану крицю натерти природнім маґнетом, то вона й собі стане магнетом, бо буде притягати до себе залізо. Ану, дайте, хлопці, які небудь маленькі кусники заліза.

Подали Санькові кілька цвяхів, перо, дві-три голки. Він поклав їх на полотно й приложив до них маґнет. Усе те причепилося до нього так, що потім треба їх було на силу відривати. Тоді Санько причепив до одного рамени маґнету головку цвяха, а до його кінця приложив другий цвях головкою. Маґнет ухопив і той другий цвях, хоч він доторкався тільки першого цвяха. До кінця другого цвяха він приставив сталеве перо, а до його кінця голку і ще другу голку. Все те висіло на маґнеті одним ланцюшком.

— Отже бачите, хлопці, — говорив далі Санько, — маґнет не тільки має силу притягати кусні заліза сам, але він передає ту силу другим кусням заліза, які до нього прикласти, та вони тільки так довго маґнетами, доки тримаються того великого маґнету. Як їх відірвати, вони тратять притягаючу силу.

Тут Санько відірвав від маґнету перший цвях, а тоді зараз же розлетівся цілий ланцюг: другий цвях, перо та обидві голки.

— Хто з вас має добрий, сталевий ножик, тому я зроблю з нього маґнет.

Один із хлопців дав Санькові свого ножика. Він став його вістря натирати маґнетною підковою, починаючи від середини довжини, одну половину одним раменем підкови, другу — другим. Зробивши так кільканадцять разів, притулив ножик до голки — і всі побачили, що голка трималась його самим кінчиком, немов приклеєна. Санько віддав ножик його власникові й став розповідати далі:

— Таку притягаючу силу, як маґнет, має в собі багато инших річей.

— Хіба ж і другі річі притягають що небудь?

— А так, треба тільки потерти їх. От у мене кусочок янтарю,* а осьде кусочок паперцю, привяжемо його на ниточці. Возьми, Федоре, ниточку, тай держи її так, щоби паперець висів на ній.


* Янтар — або бурштин


Федір узяв ниточку тай держить її.

— А я, — каже Круглий, — натру цей янтар полою від сукмани.

Натер він той янтар тай каже:

— Ну, тепер дивіться, братці!

Підніс він той янтар до паперцю, він висить собі як і висів. Він іще трхои присунув ближче, а паперець тоді так і прискочив до янтаря, так і притулився до нього, неначе прилип.

— Ану, ще раз, — сказали деякі парубки.

Він зробив іще раз.

— Тепер я кину янтар, а візьму скло. От кавалочок розбитої фляшки. Я натру її чим небудь вовняним, ну хоч суконною шапкою.

Він натер те скло, підвів його до паперцю, він зараз прискочив до скла і притулився.

— Ану, ще раз.

— Круглий показав іще раз.

— Тепер я кину скло, а воьзму ляк, що ним листи печатають.

Вийняв із кишені кусок ляку, натер його полою і знову підвів до паперцю; він зараз прискочив до нього й притулився.

— Бачите хлопці! Трохи чи не всяка річ притягає до себе другу. Треба тільки знати, чим натерти її. Отся то сила й зветься елєктричною; а звуть її так як раз від янтарю, бо він по грецьки зветься „елєктрон.“ Ви бачили, що натерте скло, чи янтар, чи ляк, притягають до себе другі речі, та вони мають ще й другу натуру: вони й відпихають їх від себе.

Круглий узяв у Федора ту конопельну нитку з паперцем, а йому дав другу нитку, ш о в к о в у, з привязаним на кінці паперцем. Тоді натер він ляк тай підвів його до паперця. Він зразу і прискочив до ляку; коли ж Санько підніс у друге, в третє — паперець не тільки не прискочив до ляку, а почав сам відхилятися від нього. Ляк до нього, а він від ляку. Круглий піднесе ляк із другого боку, а паперець знов геть від нього.

— А хочете, хлопці, він знов прихилиться до ляку, — сказав Круглий.

— Ану, ану! — загомоніли кругом.

Круглий торкнувся пальцем до паперця, а він зараз же й прискочив до ляку.

Усі всміхнулися й піднялися на пальці, щоби краще бачити.

— Як же ж то?

— Треба лише торкнутися до паперця пальцем.

Круглий тепер знову підніс ляк до паперця, а він від ляку.

— Ну, тепер хто хоче, торкнися рукою до паперця.

— Я торкнусь!

— Ну годі! тепер пускай паперець.

Тоді Круглий знову підніс ляк, а паперець зараз притулився до нього. Знову всі всміхнулися.

— Тепер давайте мені хто небудь свою руку.

— На мою! на мою! — сказали трохи не всі.

Круглий узяв чиюсь руку і став над нею водити натертим ляком. До тіла він не торкався, а водив ляк над самим тілом.

— Ну, чуєш ти що небудь, чи ні? — спитав він.

— Чую.

— Що ж ти чуєш?

— Та не знаю, як би тобі сказати. Так наче мені павутина сіла.

— Ану мені, ану мені, — загомоніли кругом.

Круглий і другим зробив те саме. І всі чули, наче павутина сіла на руку.

— Чого ж це так? — спитали його.

— Того, що волосся на руці притягається до натертого ляку і піднімається в гору, а чоловікові від того здається, наче на руці лежить що небудь.

— Ану, ще раз зроби. Я подивлюся, чи воно справді те волосся піднімаєся в гору.

Круглий знову почав водити натертий ляк над рукою і всі придивлялися добре й бачили, що волосся справді піднімалося в гору скрізь, куди Круглий водив ляком.

— Ви добре бачили, хлопці, що воно таке, ця елєктрична сила. Тільки це ще не все. Вона ще тріщить та іскри кидає, коли притягає або відпихає.

— Як се, як? покажи, голубчику! — забалакали всі.

— Зараз покажу. Іскри ви тепер не побачите, бо вона дуже маленька й бліда, на дворі же ясно, а в хаті ви поба-


Сторінки 44, 45 вирвано.


себе. Коли ж паперець буде висіти на шовку, а по ньому ця сила не тече, то лишиться вся в паперці. Тим то коли підвести ляк до паперця на шовковій нитці, він притягне до себе паперець, а як відведеш другий раз, паперець стане відхилятися, бо в ньому самому буде та дивна сила. Найкраще тече вона по залізі й инших металях; з них і роблять громозводи.

— Хто ж бачив, що та елєктрична сила з хмар виходить на громозвід?

— Бачили це ще раніше, ніж вигадали громозвід. Американець Френклін перший показав, що грім та блискавка бувають не від чого, а від елєктричної сили. Він зробив змия, до того приробив у горі тонесенький залізний шпиль, тай пустив у повітря, привязавши на кінці до шнура залізний ключ, а до ключа шовковий шнурок. Коли пішов дощ, він приторкнувся до ключа і там зараз показалася іскра. От із цього він і дізнався, що елєктрична сила з повітря перейшла на залізний шпиль, а відтіля по шнурку й зібралася на залізному ключі, бо дальше вже був привязаний шовковий шнурок, по якім вона не тече. Коли зробили такого змия та пустили його в гору на тоненькому дроті, що був привязаний до бляшаної цівки, вкопаної в землю, то всі, хто там був, бачили, як блискавка з хмари спускалась по дроті до бляшаної цівки і кидаючи іскри, виходила з неї в землю. От після цього почали вже робити громозводи, на яких можна бачити, як блискавка з хмари біжить по залізному дроті в землю.

— От як би побачити! Шкода, що хмари розійшлися й не буде тучі, а то легко могли би зробити собі гарну штучку.

— То, правда, це легко зробити. Тільки ж я не радив би вам пробувати таку штуку, бо вона дуже небезпечна. Френклін мав щастя, що йому нічого не сталося, зате один професор у Москві чи в Петрограді, який зробив так само, сам зробився громозводом, стягнув на себе грім і згинув від нього.

Настала тишина. Всі думали над тим, що їм розповів Санько. Таке воно просте, а таке цікаве! Та Санько говорив далі:

— А телєграф ви бачили, що на стовпах понад шляхами проведений? Там елєктрична сила тече добре по залізному дроті.

— Хиба ж по телєґрафу ця сила тече?

— А так, та нею письма посилають.

— А то ж як? — спитав оден парубок.

— Телєґрафічним дротом можна післати елєктричну струю. На одному кінці дроту пускають її, а на другому кінці, хоч би й на сто миль, вона притягає до себе залізну клямочку з гострим цвяшком. А як тільки тая клямочка поворушиться, зараз цвяшок стукає по вузькому як застіжка кавалку паперу, що під ним лежить. Раз стукнуло, одна буква, наприклад а, два рази, друга б, і так дальше. А бувають і такі телєґрафи, що на папері друкують відразу букви, от такі, як ми їх маємо по книжках. І так на такому кавалкові паперу відбивається все, що треба у далеке місто переказати. Потому з тих вузьких кавалків списують листи і передають кому треба.

— З відки ж її беруть, тої сили для телєґрафу?

— А хіба ж ти забув, що як терти ляк або янтар, то буде вона зявиться? А то ще вона зявиться й тоді, як мідь та цинк покласти у сірковий квас. В телєґрафі мають цинкові та мідяні баньки, до яких поналивали квасу, й таким способом добувають силу, котру припускають на залізний дріт і вона біжить по ньому.

— Чи швидко бігає?

— Та як же не швидко, коли на одному кінці дроту пустять її а на другому в сто або кілько там треба миль, в ту саму хвилину зараз і чути, як затріщить. Та на цьому ще не кінець. Елєкртична сила не тільки бє громами з хмар і не тільки пише на телєґрафі. Вона вміє ще инші штуки: вміє світити, порушати вози по вулицях, переносити голос із одного місця на друге і крутити ріжні машини.

— Як це? Як це? — загомоніли кругом.

— А так: коли перепустити сильну елєктричну струю через дуже тоненький дротик, то він від неї нагріється, а навіть розжариться так, що стане світити. От коли такий дротик замкнути в скляну баньку, немов грушку, і пустити крізь неї струю, то дротик буде ясно світити. Такі лямпи звуться жарівками; ось я вам намалюю жарівку.

Санько взяв вуглика й намалював на дошці жарівку, а рівночасно говорив далі:

— Коли будете у місті або у фабриці, побачите багато більших і менших лямпочок, які будуть так само виглядати. Деякі з них світять так ясно, що він них робиться неначе з ночі день.

— А як то їде трамвай по вулицях міста? Ти ж сам казав, що не порушує його пара, тільки елєктрична сила. Де ж її запрягають до тих возів?

Санько відповів:

— Ви мусіли бачити, що трамваї їздять по шинах, а над шинами порозпинані дроти, неначе при телєґрафі. Кожний траваєвий віз має на горі великий каблук, який доторкається дроту над шинами, й туди входить до возу елєктрична сила. Під возом, між колесами, є машини, які порушаються від елєктричної сили й обертають колеса, і так трамвай їде. З тих машин струя йде до коліс, а з коліс у шини і в землю. У деяких краях є елєктричні залізниці, які їздять не по вулицях одного міста, а з міста в місто, сотні кольометрів. Вони багато вигідніші від парових залізниць, бо не занечищують повітря своїм димом і не розкидають іскор, від яких нераз запалюються ліси й людські оселі. До того ж вони дешевше обходяться, бо така машина не мусить возити всюди за собою води й вугля, потрібних для витворювання пари. Дріт, що розтягнений на шинах, допроваджує возам елєктричну силу, яку витворюють у елєктричних централях, або елєктрівнях.

— Що ж це таке елєктрівня?

— Це будинок, у якому витворюється елєктрична сила. Є там такі великі машини, звані динамомашинами. Їх порушає пара, а коли там крутяться такі великі колеса, то з того повстає елєктрична сила, яка потім дротами розходиться скрізь, куди треба: гонить трамвай й залізниці, освітлює вулиці й доми та обертає великанські машини по фабриках і робітнях. А ще також можна при допомозі тої всимогучої сили говорити на віддалі — розуміється, по дроті.

— Чи це так, як ми розмовляли пожарною кишкою? — закинула Явдошка. — Хіба ж то серединою дрота буде переходити голос, неначе кишкою?

— Ні, сестро, це трохи инакше. Дротом іде не голос, а елєктрична струя. Такий прилад, що ним можна говорити на віддалі, зветься телєфоном. Там є така маленька трубка, яку наближаємо до рота й до неї говоримо, а другу притулюємо до вуха й слухаємо нею. У цих трубках є тонісінькі бляшки. Коли на таку бляшку падає наш голос, то вона від того дріжить, змінюється сила елєктричної струї в дроті. Коли така струя, що раз-у-раз змінюється її сила, добіжить до другого такого телєфону, то від того стане дріжати бляшка в цій рурці, якою слухають, а як бляшка дріжить, то це чути як голос. Оттак ми й чуємо на дуже великі віддалі те, що нам другі говорять. А хто був на війні, той дуже добре знає, що таке телєфон, бо у війську кожна частина має свої телєфони й порозумівається ними зі своїм начальством. Инакше неможливе було би вести війну, як би головний командант ув одну мить не знав, що діється на всіх місцях.

— А мені раз трапилася така комедія, — перебив його оповідання один старший парубок, — ще перед війною. Тоді я був молодим хлопцем і ще не зав, що таке телєфон. Одного разу поїхав я до Львова з батьком, який мав у „Просвіті“ щось там порадитися про нашу читальню. Пішли ми до „Просвіти“, зайшли в канцелярію й стали розмовляти з якимось паном. Нараз задзвонив дзвінок так сильно, що я аж стрепенувся й обернувся в той бік, звідкіля йшов голос. Там на стіні висіла якась дивна скриночка. Той пан, що розмовляв із нами, перервав розмову, скочив до тої скриньки й притулив собі щось до вуха, але я не бачив добре, що це було. Слухав він якусь хвилинку, а потім заговорив, таки просто до стіни: „Моє поважання, пане професоре! Чим можу вам служити?“ — і замовк. У кімнаті було тихо; я наслухував пильно й почув, що зі стіни добувається якийсь голос, такий дивний, немов дуже приглушений. „Що це таке?“ — думаю собі. „Невже ж то когось у стіну замурували?“ Від самої тої думки стало мені так моторошно, що я аж на голос скрикнув: „Матінко Божа, кого ж то ви там замурували? За що ви людей мучите?“ На те той пан, що говорив до скриньки, і ще два другі, що тимчасом надійшли до канцелярії, вибухли таким сміхом, що аж заплакалися. Потім один із них — це був учитель української ґімназії — пояснив мені, що це таке телєфон, достоту так, як отсе нам тепер розповів Санько.

Всі сердечно сміялися з того оповідання, а коли знову настала тишина, відізвався Санько.

— Та це ще, так сказати б, невелика штука, писати телєґрафом або говорити телєфоном, коли між одним і другим місцем простягнений дріт. Але недавніми роками придумали ще й такі прилади що можна телєґрафувати або телєфонувати на великі віддалі зовсім без дроту.

— Як же ж це можливе — без дроту? — спитав хтось із гурту.

— Це так, що коли маємо дуже сильну елєктричну машину й поведемо від неї дріт високо в гору, то з нього будуть на всі усюди розходитися такі хвилі, як від голосу, тільки ж це будуть не голосові, а елєктричні хвилі. Знову ж є другі такі прилади що вислухують ці хвилі, зовсім так, як наше ухо виловлює й розуміє голосові хвилі. Коли перша машина буде випускати такі знаки, коротші й довші, як звичайний телєґраф, то друга буде їх так само відбірати й люде зможуть розуміти, що їм хочуть сказати. Оттакі телєґрафи звуться радіотелєґрафами; вони бувають такі сильні, що ними можна порозуміватися з Європи до Америки.

За той час зробився вже й вечір і всі стали розходитися по хатах, дякуючи Санькові, що від нього довідалися так багато цікавих і навчаючих річей.

VII. Як люде пізнавали всі ці сили природи і як повернули їх на свою користь?

На другу неділю батько й мати Круглого поїхали в гостину до родини на друге село; дома лишилися хлопці та Явдошка. Не своїм тільки оповідав Санько Круглий про те все, що сам знав; троха чи не всі хлопці та дівчата в селі чули його розмови про сили природи. Як тільки зачули, що старі поїхали, прибігли вони до Круглого, та й стали його просити, щоби їм знов де що розповів. Не довго треба було просити Круглого; зараз почав своє оповідання.

— Те, що я вам досі оповідав, хоч як воно просте та зрозуміле, не завсіди було таким ясним для людей. Їм того всього ніхто не сказав; вони мусіли самі своїм розумом до того доходити, робили ріжні спроби й багато натерпілися, заки дійшли до того знання, яке сьогодня мають.

— Чого ж вони терпіли? Та ж робити такі спроби, про які ти нам говорив — це ж не мука, а радше забавка, — сказав один із старших парубків.

— Добра мені забавка! — відповів Санько. — Тобі воно забавка, коли ти цілий день що инше робиш, а тільки в ряди-годи прочитаєш якусь навчаючу книжечку, або послухаєш моїх оповідань. А для людей учених їхня праця — робити ріжні наукові спроби або писати такі книжки — це така сама робота, як для нас, селян, на хліб працювати. Коли такий учений приїде на село на віддих, і попробує чи то дрова рубати, чи орати, чи косити, то й йому це один або два дні може виглядати на забавку, так як тобі забавкою є читати книжки або слухати, що другі оповідають.

— Твоя правда, Саньку, — сказав другий, — робота, яку робиш що дня, стає тобі мукою, а те, до чого берешся тільки часами, мусить виглядати розривкою. А мучитися й терпіти мусить кожний.

— Та ви мене ще не цілком добре порозуміли, коли я говорив про терпіння вчених людей. Вони не від того терплять, що мусять працювати, та що наукою заробляють на хліб насущний, так як селяне плугом і косою. Бо ж працювати мусить кожна людина. А вчені свою науку люблять, бо як би її не любили, то могли би її кинути й займатися чимось иншим, от хочби писати по канцеляріях, бо це ніколи не є таке важке, як наукова праця. Але вони терплять від чого иншого, а часто й на смерть наражуються своїми спробами. Я ж вам оповідав, як то одного московського професора грім убив, коли він хотів за прикладом Френкліна стягти його з неба до своєї робітні. А кілько то летунів погинуло, коли випробовували до лету свої нові машини! А нащо вони це робили? Щоби другим було вигідно жити. Неодин учений, що займався ріжними вибуховими ґазами, згинув при своїх спробах. Неодин лікар, що хотів дослідити заразки ріжних страшних недуг, заразився ними й помер, = не від того, що йшов до хорого лічити його, тільки підчас праці для добра своїх ближніх, бо хотів випробувати, як найліпше ці недуги лічити. Ось бачите, як то вчені терплять — не через себе самих, через свої гріхи, а для науки і для добра других.

— Вибач, Саньку, — заговорив один із парубків, — я ще добре не розібрав одного. Ти нам казав, що повітря має силу, що воно тисне, що воно має вагу. Як же ж можна про це переконатися, що воно тисне й є важке?

— От я вам і хотів сьогодня саме це розповісти докладніше. Тільки наперед мушу вам нарисувати прилад, яким можна витягнути повітря зі всякої посудини. Цей прилад звуть повітряною помпою.

Він виймив олівець і став рисувати на папері, а всі дивилися й слухали, як він пояснює.

— Ви бачите, що я нарисував дудку, з обидвох кінців зігнуту. На одному кінці прироблюють мідяну тарілку з дірочкою в середині, а на мідяній тарілці стоїть скляна покришка. Другий кінець дудки роблять багато ширший, а на сьому кінці в дудку впускають смока з ручкою; за ручку можна його спускати вниз і піднімати вгору. Смок роблять так, що на кінці палички є мідяний або деревляний кружок, такий, щоби приставав до дудки і совався попри її стінки. В тому кружкові і в низу, де зачинається вузка дудка, зроблені кляпи такі, що відчиняються в гору й зачиняються.

— Це так неначе сикавка? — запитав хтось.

— Троха воно на сикавку подобає. Тепер дивіться, як така машинка витягає повітря. На тарілку кладуть те, з чого треба витягати повітря. У нас тут на тарілці є скляна покришка. Коли смок піднімати вгору, тоді повітря з під покришки крізь дірочку в тарілці піде в дудку, надавить на кляпу і відчинить її. Кляпа в кружку буде закрита, бо на неї буде тиснути повітря зверху. Коли ж спускати смок униз, тоді повітря, що є в дудочці поміж двома кляпами, здавиться, підніме в гору верхню кляпу і крізь неї вийде на верх. Оттак піднімаючи та спускаючи смок, можна витягнути з дудки і з під покришки повітря. Коли таким способом з під покришки витягнемо трохи повітря, тоді вона дуже сильно притулиться до тарілки, що ледви відірвеш її, бо повітря зверху тисне на покришку й дуже притулює її до тарілки. Возьми ж ти та відкрути чіп, що прироблений до дудки з боку, та напусти крізь нього повітря, тоді не треба ніякої сили, щоби здійняти з тарілки покришку. Отсе то й значить, що повітря тисне.

— Ну, а чому ж воно не давить тоді, як під покришкою є повітря?

— Воно й тоді давить, та тільки й те повітря, що під покришкою, так само давить зі середини і відпихає її, от нам і легко тоді здіймити її. Коли ж ти витягаєш з під неї повітря, тоді буде тиснути повітря лише зверху і притисне покришку до тарілки. Те ж саме, коли возьмемо скляну баньку, з обох кінців незакриту, завяжемо добре один кінець міхурем, а другим поставимо на тарілку сеї машинки та витягнемо з баньки повітря, міхур зараз трісне й розірветься, бо повітря зверху буде тиснути на нього. Щоби показати, як дуже тисне повітря, яку він силу має, роблять ось як: роблять дві однакові мідяні великі та глибокі миски, щоби краями приставали до себе і щоби можна було добре їх стулити. До обидвох мисок прироблені ручки, а через одну з них іде дірка наскрізь, так що через неї можна витягати повітря. Коли стулити ті миски, поставити їх на тарілку повітряної помпи, та через дудку витягнути з них повітря, тоді вони дуже пристануть одна до другої, так, що треба буде великої сили, щоби розірвати їх, бо повітря зверху буде тиснути на них і притисне одну до другої. Коли ж відкрутити чіп та знову напустити туди повітря, то воно потисне зі середини вгору, і вбік і тоді вже легко буде розтулити їх. Сі миски зовуться „маґдебурськими півкулями“, бо вигадав їх Німець Отто фон Ґеріке в місті Маґдебурзі. Він поробив не дуже великі миски, та як витягнули з них повітря, та запрягли до кожної по 12 коней, то й вони не здужали їх розірвати, аж поки не впустили до середини повітря. От бачите, як дуже тисне повітря!

— Ну, а як же дізналися, що повітрє має вагу?

— Та се ж саме, що я тепер казав вам, показує, що повітря має вагу, бо як би не мало ваги, то не тиснуло би.

А коли ще хочете знати, то і так іще дізнаються про вагу повітря. Роблять скляну або й мідяну баньку з чопом, витягають із неї повітря і важуть ту баьнку без повітря на вазі й записують, кілько вона важить, чи фунт чи там кілько. Потому знову напускають туди повітря і знову важуть її. Банька зараз стане тяжчою.

Від чого ж вона стала тяжчою, коли в ній нічого не було, окрім повітря? Це й значить, що повітря має вагу, як і все, що тільки є на землі. Та люде вигадали ще такі машини, що ними можна піднімати в гору воду. Сі машини або водяні помпи маємо при криницях. Як вони зверху виглядають, ви це добре знаєте; ось я вам іще тільки намалюю, як вони зроблені в середині. До цівки прироблена в споді дудка з затичкою, що до гори відчиняється, а в цівці заправляють смок, у якому також зроблена кляпа. Щоби витягнути воду з криниці або з чого иншого й підняти її в гору, треба лише спускати й піднімати смок. Піднімаючи його в гору, витягнемо з цівки повітря, а тоді вода піде в цівку; бо поки там буде повітря, воно буде тиснути на воду й не буде пускати її вгору. А витягають його так, як і повітря тою помпою. Коли піднімати смок, тоді повітря, що в дудці, відчинить спідню затичку і ввійде в цівку. Як же ж спустимо потому смок униз, він стисне повітря в цівці між двома затичками, тоді те стиснене повітря попре верхню затичку, отворить її і підійде вгору. Таким способом повітря там лишиться мало, воно буде рідке й менше тиснутиме на воду. Тимчасом те повітря, що в криниці над водою, тисне все однако на воду, пожене її в гору через дудку в цівку – а відсіля вже з боку цівки – як от тут намальовано. То ж бачите, поки там було повітря, вода не піднімалася, бо воно тиснуло на неї й не пускало її вгору; а як витягнути з цівки повітря, тоді на воду буде тиснути лише те повітря що над водою в криниці, і пожене її вгору. Подібно роблять сикавки до огню. Таку сикавку має й наша „Січ“, і ви всі її бачили, і знаєте, як вона працює; та тільки я вам іще намалюю, як то є в ній у середині, під тими всіми бляхами, якими вона закрита.


Дві цівки зі смоками ставлять у корито з водою, а в середині того корита зроблена друга скриня, порожня; у ній тільки повітря. Від сеї скрині йде кишка, якою виливається вода, а з боків скрині прироблені дудки з затичками до цівок. Тільки ж тут смоки не мають затичок, лише по одній затичці на споді цівок, а друга пара затичок при вході до порожньої скрині. Коли підняти смок тоді спідня затичка отвориться і в цівку ввійде вода; коли ж спустити смок, тоді спідня затичка замкнеться, а вода, що набралася в цівку, отворить бокову затичку і піде в скриню. Коли вже там набереться доволі води, тоді вона піде в кишку і виливається другим кінцем кишки.

Тепер іще треба мені розказати про той прилад, що показує силу, з якою повітря тисне. Його звуть „барометром“, а по нашому ми його назвали би „повітряним тискоміром“. Роблять його так, як тут намальовано:

По середині отсе скляна рурка; з одного кінця вона зігнута і там на кінці маленька дірочка. Незігнений кінець рурки засклеплюють і наливають живого срібла в рурку. От і ввесь прилад. Повітря тут тисне на живе срібло лише на тому кінці, де не заткоано, а чим більше тисне, тим більше посуває живе срібло вгору і воно підноситься до затканого кінця рурки. Коли ж повітря тисне менше, тоді живе срібло не підноситься високо. До тої рурки прироблюють мідяну дощечку, на якій позначені центиметри; по них пізнаємо, чи багато піднялося в рурці живе срібло. Коли з таким приладом вийдемо на високу гору, побачимо, що живе срібло опадає нижче, бо чим вище в гору, тим лекше й рідше повітря, отже тим менше тисне на живе срібло, а через те воно не може підноситися так високо в рурці. Тому то таким приладом можна виміряти висоту кожної гори. Звичайно стоїть живе стірбло в барометрі на 70-76 центиметрів заввижки, а на горі Монблян, найвищій у Європі, воно стоїть лише на 42 центиметри. Окрім того барометер віщує нам погоду, бо як має бути гарна погода, то повітря буває звичайно сухе, а на дощ воно робиться вогке. Сухе повітря буде важче й більше буде тиснути, ніж вогке, а через те підноситься живе срібло в барометрі на погоду вище, а на дощ збігає нижче.

— Чи не той то прилад брав зі собою Ґе-Лісак, що літав на бальоні? — спитав хтось.

— Той, той, по ньому він і дізнався, що пролетів у гору більше як пів милі, туди геть дальше в горі, де повітря було рідше й менше тиснуло, живе срібло нижче збігало в барометрі.

— А може це той прилад, що в кімнаті панотця на стіні висить?

— Це ніби той, але він трохи инакше зроблений, бо роблять також барометри круглі, неначе годинники, та в них нема живого срібла: там є така коробочка, в якій розріджено повітря, і вона маж одну стіну з дуже тоненької бляшки. Коли повітря знадвору тисне дужче, бляшка подається більше, а при слабшому натискові вона дещо підноситься в гору. До тої бляшки прироблена стрілка і вона порушається, як тільки рушить ся бляшка, от і по цій стрілці можемо пізнавати, чи повітря давить сильніше чи слабше.

— Але в панотця я бачив ще другий прилад, що причіплений до вікна з надвору, — закинув хтось. — Я спитав раз, що це таке, а мені відповіли, що це тепломір.

— Так, це тепломір, — відповів Санько, — його звуть теж „термометром“, бо він міряє тепло. Про нього розповім вам по обіді, як принесу його від панотця.

Зараз після обіду побіг Санько Круглий до панотця щоби позичити в нього термометр. Панотець дав дуже радо. Круглий приніс його до дому, повісив на цвяшку й дожидає своїх товаришів. Поприходили всі, що були зранку.

— Ну, от вам і тепломір, — сказав він. Це, як бачите, мідяна дощечка, до неї по середині прироблена скляна рурка з кулькою на кінці, а до середини рурки налите живе срібло. Роблять його так: в рурку наливають живого срібла так, щоби кулька була повна та щоби воно займило ще й четверту або третю частину рурки, тоді кульку нагрівають, щоби з неї вийшло повітря, яке там було. Потім затоплюють рурку і прироблюють її до дощечки. Готовий термометер ставляють у такий сніг, що вже почав танути. Ви знаєте, що від тепла всяка річ ширшає й робиться більшою, а від холоду все робиться меншим, збігається. Так само й живе срібло в термометрі. Від холодного снігу живе срібло зараз збіжиться. От і назначують, де воно стане, і на тому місці на дощечці пишуть нул (0). Тоді термометер ставлять в окріп. Живе срібло зараз від тепла підніметься в гору, і де воно стане в рурці, на тому місці на дощечці пишуть 100, а всю дощечку між нулею і сто ділять на 100 рівних частин і звуть їх „ступнями“. Нижча частина дощечки під нулею так само поділена на ступні, які вже показують не тепло, а холод. Коли буде тепло, живе срібло буде стояти на 18. або 20. ступні, коли стане тепліше, воно підійметься в гору до 25 або й більше ступнів; коли ж буде холодніше, тоді воно зсунеться в рурці, збіжиться в долину і його неначе стане менше. От дивіться, де воно тепер стоїть, прочитай там, Петре, кілько ступнів?

— До 17 дійшло.

— Вище, чи нижче нулі?

— Вище.

— Ну, се й значить, що в хаті 17 ступнів тепла. Притули ж ти руку до тої кульки, де живе срібло. В руці в тебе буде більше тепла, як у хаті, ти нагрієш рукою живе срібло, воно від тепла пошириться, піднесеться в гору і покаже більше тепла.

Петро притулив руку до термометра, подержав трохи, а Круглий каже:

— Тепер, Петре, дивися, кілько ступнів.

— 19 або й більше трохи, бо живе срібло стоїть вище 18 а нижче 19 — відказав Петро.

— Се значить, 18 з половиною або з якою иншою частиною. Отже в твоїй руці, на 1½ ступня більше тепла, як у хаті. Тепер понесім термометер на сонце, а опісля підемо в холод.

На сонці живе срібло в термометрі підійшло ще вище і показувало вже 30 ступнів, бо на дворі була дуже велика спека; коли ж понесли термометр у холод, живе срібло зараз зібглося в долину й показувало тепла ще менше як у хаті.

— Коли ж буде зимно, наприклад, коли поставити термометер на великий мороз, тоді живе срібло збіжиться ще більше, і буде стояти нижче нулі. Тільки для дуже великого холоду термометри роблять не з живого срібла, а зі спірту, бо живе срібло від дуже великого морозу, — на сороковому ступні нижче нулі — замерзає, а спірт ніколи не замерзає, хіба що вже твердий мороз.

— На що ж вони вигадали сі термометри? — спитав один парубок.

— На те, щоби виміряти тепло та студінь, бо буває часом, що треба, й дуже треба знати, кілько тепла або холоду. От хочби для здоровля. Лікарі дізналися, що як раз найліпше для здоровля, коли термометер показує 18 ступнів тепла, а для чоловіка недужого треба, щоби було тепліше, щоби було 20 або й більше ступнів. Иноді треба купати хорого чоловіка, або ж дізнатись, чи дуже велика горячка в хорого чоловіка. Дізнатися можна про се напевне лише термометром. Окрім того по фабриках, де нераз буває, що треба знати, чи нагрілося що, або охололо до такої або иншої міри, скрізь термометер помагає чоловікові й служить на користь усім.

Довго ще дивилися усі на той термометер, передаючи його з рук до рук. По хвилині, коли всі приглянулися, обізвався Санько:

— Ви знаєте, що голос і всякий гук буває від того, що ми зворушуємо повітря, а без повітря ніякого голосу не було би й чути. Що воно справді так, переконалися таким способом: У скляну баньку з діркою і чопом ставлять маленький елєктричний дзвінок. Коли повітряною помпою витягнути з баньки повітря, тоді дзвінка не почуєш, — а тілько відкрути чопик та напусти туди повітря, зараз почуєш, як задзвонить дзвінок.

— От як би се зробити, чи воно справді так? — обізвався хтось.

— Як би була помпа, можна би зробити: у нас у школі учитель пробував, і справді так було, що без повітря дзвінка не чути. Та коли нема машини тої, то побачимо що инше.

Вибіг він із хати і незабаром приніс мосяжну скриньку.

— На сій скринці побачиом, що чорне та шаршаве (шорстке) швидше нагрівається, як біле та блискуче або гладеньке.

Він натер один бік тої скриньки сажею, другий крейдою, третій почеркав ножем, щоби був пошарпаний, а четвертий нічим не натирав, щоби був гладенький. Потому налив до тої скриньки гарячої води й підніс термометер до того боку, що був гладенький. Живе срібло піднялося в термометрі на 18 ступнів; коли ж він підніс термометер до чорної сторони, а потому до шаршавої, — термометер показував більше тепла, бо живе срібло піднялося вище, а як він підніс термометер до того боку, що був натертий крейдою, тоді термометер знову показував менше тепла.

— Воно справді так, — обізаввся Петро, — з чорного та шаршавого боку термометер показує більше тепла, видко, що скринька там швидше нагрілася, як із білого та гладенького боку.

Тоді Санько каже:

— А тепер я вам покажу ще одну спробу. Десь у мене є кавалок кришталю, піду його пошукати, а ви скоріше позамикайте віконниці, щоби в хаті було темно.

Двоє чи троє кинулося зараз зачиняти вікна, а тимчасом Круглий приніс тригранчате скло, от таке, як у церкві на павуку їх багато висить. Як позамикали вікна, в хаті зробилося темно, тільки в одній віконниці вибився з дошки маленький сучок, от і сонішнє світло крізь ту дірку входило ясною смугою й падало на комин проти вікна. Тоді Круглий підніс те скло до світла так, щоби поно падало на край скла. Світло перейшло через скло, схилилося трохи в бік і впало на комин ясною смугою, та тільки се вже не була смуга біла, а як придивитися добре, можна було побачити там ось які краски: вишнева, синя, голуба, зелена, жовта, жовтогаряча і червона. Здивувалися всі, не знаючи, відкіля воно взялося.

— Бачите добре, — став казати Санько, що перше була біла смуга сонішнього світла, а як навів я це скло, тоді показалася така смуга, як от на небі буває веселка. Від чого ж це так? Від того, що біле світло, як от світло сонця, має в собі сім красок: вишневу, синю, голубу, зелену, жовту, помаранчеву й червону, — а вони всі вкупі дають одне біле світло. Скло ж само від себе ніякої краски не дає, а воно тільки має таку силу, що сонішнє світло, падаючи на него, розкладається на ті краски, з яких воно складається. Сі ж самі краски видає нам веселка на небі.

Вибіг він із хати і незабаром приніс мосяжну скриньку.

— На сій скринці побачиом, що чорне та шаршаве (шорстке) швидше нагрівається, як біле та блискуче або гладеньке.

Він натер один бік тої скриньки сажею, другий крейдою, третій почеркав ножем, щоби був пошарпаний, а четвертий нічим не натирав, щоби був гладенький. Потому налив до тої скриньки гарячої води й підніс термометер до того боку, що був гладенький. Живе срібло піднялося в термометрі на 18 ступнів; коли ж він підніс термометер до чорної сторони, а потому до шаршавої, — термометер показував більше тепла, бо живе срібло піднялося вище, а як він підніс термометер до того боку, що був натертий крейдою, тоді термометер знову показував менше тепла.

— Воно справді так, — обізаввся Петро, — з чорного та шаршавого боку термометер показує більше тепла, видко, що скринька там швидше нагрілася, як із білого та гладенького боку.

Тоді Санько каже:

— А тепер я вам покажу ще одну спробу. Десь у мене є кавалок кришталю, піду його пошукати, а ви скоріше позамикайте віконниці, щоби в хаті було темно.

Двоє чи троє кинулося зараз зачиняти вікна, а тимчасом Круглий приніс тригранчате скло, от таке, як у церкві на павуку їх багато висить. Як позамикали вікна, в хаті зробилося темно, тільки в одній віконниці вибився з дошки маленький сучок, от і сонішнє світло крізь ту дірку входило ясною смугою й падало на комин проти вікна. Тоді Круглий підніс те скло до світла так, щоби поно падало на край скла. Світло перейшло через скло, схилилося трохи в бік і впало на комин ясною смугою, та тільки се вже не була смуга біла, а як придивитися добре, можна було побачити там ось які краски: вишнева, синя, голуба, зелена, жовта, жовтогаряча і червона. Здивувалися всі, не знаючи, відкіля воно взялося.

— Бачите добре, — став казати Санько, що перше була біла смуга сонішнього світла, а як навів я це скло, тоді показалася така смуга, як от на небі буває веселка. Від чого ж це так? Від того, що біле світло, як от світло сонця, має в собі сім красок: вишневу, синю, голубу, зелену, жовту, помаранчеву й червону, — а вони всі вкупі дають одне біле світло. Скло ж само від себе ніякої краски не дає, а воно тільки має таку силу, що сонішнє світло, падаючи на него, розкладається на ті краски, з яких воно складається. Сі ж самі краски видає нам веселка на небі.


Сторінки 60, 61 вирвано.


так само, як угнуте дзеркало. Одначе воно має ще другу, дуже важну силу. Коли будете дивитися крізь таке збіраюче скло на якийсь малий предмет, поклавши його близько під склом, побачите, що він більший, виразніший. Ану, зловіть муху, поглянемо на неї.

Піймали муху. Він узяв її за ніжки, а другою рукою недалеко від мухи держав над нею скло; муха здавалася всім богато більшою, ясно можна було бачити її очі, навіть жилки було добре видко.

Довго дивилися на ту муху, піймали ще десь меншу якусь комашину, та й на ту придивлялися крізь скло.

– Таке скло, що побільшує всякі предмети, зветься „побільшаючим“; з латинська звуть його теж „люпою“. Таких два скла вроблюють у трубку, котру можна розсувати й зісувати, тоді той прилад побільшує в 1000 разів або й більше. От крізь такі „дрібногляди“ побачили, що в одній краплині болотняної води живе ціла тьма дуже дрібненьких комашок та всяких творів, що їх ніяке око людське без цього не побачить.

Санько говорив далі:

— Є ще така труба, що крізь неї можна бачити на 200 миль або й більше, бо вона показує все більшим та ближчим. Її звуть „телєскопом“ або „далекоглядом“. На обох її кінцях вроблюють круглясті скла, або з одного кінця таке скло як у мене, а з другого вроблюють двічі вгнуте скло таке, що по середині тонке, гейби запалося з обидвох боків, а з краю грубше. Крізь таку трубу вчений Галилей придивився, що на місяці як і на землі є гори та долини, а на сонці побачив якісь плями. Після Галилея почали вже робити такі труби, котрі побільшують у 3000 разів і дуже наближують до нас те, на що ми дивимося.

— От як би подивитись у таку трубу на небо, — обізвався хтось. Їх дуже мало на світі, бо дорогі, то мало хто може їх мати.

Тут один із старших парубків вийняв годинник, а при ньому на короткому ланцюшкові був дармовіс, маленьа, кругленька коробочка, накрита склом, а в ній рушалася якась коротенька ніби стрілка.

— Отсе буде маґнетна стрілка в тебе, — сказав Санько. Коби тут голка була.

Дали йому голку. Він підніс до неї дармовіс, а вона так і прискочила, неначе прилипла до скла на верху коробки. Санько пояснив це так:

— Це ви добре знаєте, що всякий маґнет має в собі силу притягати залізо. Окрім того маґнет має ще в собі таку силу, що як зробити з нього стрілку, ось як її бачите в цій коробці, та покласти її на гострий шпиль, щоби вона легонько на ньому вертілася, тоді ця стрілка все повертається одним кінцем на північ, а другим на південь. Цей прилад зовуть компасом. Стрілка, як бачите, по краях гостріша. Тай її кінець, що повертається завсіди на північ, звичайно малюють на чорно, а другий, що показує на південь, лишають білим. Хоч ти цю голку торкни або відсунь у бік, а вона знову повернеться сама й покаже тобі, де північна сторона, а через те можна вгадати добре другі сторони. Прилад сей стає у великій пригоді людям на пустині, на морі та в повітрі, бо він показує, куди треба їхати, плисти або летіти, щоби дістатися туди, куди нам треба. Ну, досить на сьогодня. Приходьте ж на найближчу неділю до читальні, то й побачите й почуєте щось цікаве.

VIII. Закінчення.

У суботу Санько вибрався до недалекого повітового міста, був там у філії „Просвіти“ й привіз до дому дві невеличкі скриньки й якусь таку дивну, здоровенну бляшану трубу. Дома поклав її на полицю так, що було її крізь вікно видко на двір. Хлопці, що приходили під хату, заглядали цікаво, що це таке, й навіть питали Санька, та він не хотів нічого сказати. Аж над вечір, коли посходилися до читальні, — а була там глота така, як ніколи, — Санько заніс усе те туди й почав уставляти своє приладдя: на одну скриньку застромив трохи з боку трубу, а з другої скриньки вийняв якийсь темний, чорний та лискучий кружок і поклав його на верх першої, на другий кружок, покритий зеленим сукном. Потім покрутив щось корбою й обидва кружки стали крутитися. В цюж мить у великій трубі зачало щось шипіти і з неї роздався дужий спів, немов від цілого хору. Всі здивувалися, де там у цій скринці та трубі можуть сидіти ці всі люде, що так грімко співають.

Коли скінчився хор, Санько здіймив той чорний кружок, наклав другий і знову накрутив корбу; кружок став знову обертатися й тоді почулася гра цілої музики. З третього кружка знову було чути спів, але тільки одної людині: в четвертому знову співав хор.

Тоді Санько припинив гру і став пояснювати:

— Прилад, що я його вам привіз, зветься ґрамофоном. У ньому є тоненька бляшка, до якої прилягає малий, гострий цвяшок, який совгається по чорному, лискучому кружкові, коли той обертається. На кружку ж бачите маленькі й густі рівчаки, які йдуть кругом нього, і в них заходить цей цвяшок; коли кружок крутиться, цвяшок таким рівчаком іде від краю кружка й наближається поволі аж до його середини. Рівчак на споді не є гладкий; у ньому є горбки й долинки, а в них цвяшок то западається, то знову вилізає на верх, отже трясеться, немов віз по груді. Він ударяє об бляшку, яка від того зачинає дріжати, а дріжучи видає голос. Остаточно ця здорова труба зміцнює той голос, бо він доволі слабий, так що ми чуємо дужий спів чи дужу музику.

— А як роблять ці кружки, що від них може бляшка так дріжати?

— Їх „наспівують“ або „награють“; це значить, що їх роблять перше з чогось мягкого, наприклад із воску, і грають або співають через трубу просто на них. Від гри чи співу бляшка дріжить і вдаряється до цвяшка, який від того западяється більше або менше в мягкий віск і риє в ньому глибшу чи плитшу ямку. Коли ж потім пустити цвяшок у друге по такому наспіваному кружкові, він буде в його рівчаку так само скакати, як підскакував перше від дрожань бляшки. Від того бляшка повторить ті самі дрожання й видасть такий самий голос. — Оці кружки, які я тут маю, вже не воскові, а зовсім тверді; їх відливають потім із твердшого матеріялу, кавчуку, й продають по крамницях. — От, бачите, яка то велика сила — наука. Вона робить людське життя вигіднішим і приємнішим — закінчив своє пояснення Санько.

Потім накладав на ґрамофон один кружок за другий; і грав ріжні пісні та до танцю, а весела розбавлена молодь забавлялася до пізного вечора, то слухаючи тужливих пісень, то танцюючи в читальні і на дворі ріжних танців.

Чому блоґ називають блоґом?

22:19, Saturday, 29 2020 August UTC

Дивовижно як довго якась відверта дурниця може протриматись у вікіпедії. У 2009-му році хтось додав у статтю “Лоґ” інформацію про те, що англійське слово лоґ це від грец. logos — слово, смисл, думка, мова. Через 11 років я це виправив, і от тепер вирішив розповісти про етимологію слова блоґ, бо вона доволі цікава. Думаю технічний музей Берліна, або Deutsches Museum в Мюнхені мають до неї багато експонатів. А з усім цим карантином я вже трохи скучив за такими музеями. 🙂



Отож, почалося все в епоху вітрил, коли кораблі ще плавали без GPS. Як капітан знав куди пливти аби припливти в порт? Ну, для цього він мав знати де порт, і де знаходиться корабель. Порт на карті позначено, а як визначити де на карті корабель? Поки корабель в порту – все ясно, а коли відплив – що робити?

Тому для навігації на кораблі було багато інструментів, деякі з них астрономічні, а також годинник, і шмат дерева (колода, або англійською – log). Коли корабель пливе, то якщо його швидкість перемножити на час – можна отримати відстань, яку він проплив. Якщо до цього додати інформацію про курс – можна отримати нові координати.

А як виміряти швидкість? Елементарно. Взяти той шмат дерева (log), прив’язати до нього шнурок, і кинути за борт. Корабель віддалятиметься від колоди. На шнурку зав’язати вузли через регулярні інтервали, і порахувати скільки вузлів залишиться позаду за пів хвилини. Для цього там мали піщаний годинник. Який насправді засікав 28 секунд, аби вузли краще співпадали з морськими милями.

Вузли розміщувались на відстані 8 фатомів, або 14.6 метрів один від одного. Тому один вузол означав 14.6 м / 30 c, або 1.88 км/год, або 1 морська миля на годину. Швидкість кораблів досі міряють у вузлах.

Всі ці дані про швидкість записували у журнал, що називався logbook, або просто log.

Маючи постійні записи про курс і швидкість з часом, коли ці дані були виміряні, капітан міг приблизно визначити де знаходиться корабель. Крім того, до журналу додавали інформацію про погоду та інші події.

Apple на сьогодні найбільша компанія на світі, і коштує трильйон з чимось доларів. Продукти Apple впливають на нашу мову. Наприклад слово подкаст містить в собі частинку назви mp3-преєра iPod.

Але Apple не така велика, як колись була Голландська Ост-Індійська компанія, яка в перерахунку на сучасні долари коштувала щось 8 трильйонів доларів. В них були колонії по всьому світу, торговий флот і навіть військовий флот, що дозволяв компанії брати участь у війнах проти цілих держав. А все почалося з торгівлі спеціями. І розвинулось зокрема завдяки інновації – торгівлі акціями. Коротше кажучи, тоді бум переживали кораблі а не комп’ютери.

Тому корабельна термінологія проникла у інші сфери життя, і лоґом почали називати хронологічний запис подій, не обов’язково на морі.

І відповідно лоґ-файлом називають файл з хронологічними записами якихось подій.

Ну а що блоґ? Про це раджу прочитати дуже цікаву книжку – Інноватори. Перші веб-лоґи появились майже одразу після появи всесвітньої павутини, або world-wide web. Але аж в 1997-му блоґер Йорн Бергер вперше назвав свій сайт – веб-лоґ (web-log, weblog). А в 1999-му, Пітер Мергольц подумав що прикольно було б розбити слово “weblog”, як “we blog” – ми бложимо. Мем поширився, і таким чином слово блоґ і з’явилося, як дієслово.

І тому якщо хтось почне розказувати щось про те, що блоґ пов’язаний з грецьким “логос”, бо вони прочитали дурницю у вікіпедії, не ведіться, бо ви тепер знаєте що насправді слово блоґ походить з англійської і означає “павутина-колода”.

P.S. Ну й коли читаєте вікіпедію дивіться по яких джерелах вона написана. Цей блоґ не вікіпедія, тому можете йому безумовно вірити без жодних джерел.

Інколи оцими вашими інтернетами ходять дурні помилки. Інколи вони розповзаються так, що не знаєш, звідки виросли ноги і, відповідно, де їх треба рубати.

Тоді я йду у Вікіпедію і виправляю помилку там. Усі ви, любі мої, рано чи пізно заглянете в неї і повірите їй, а не бложичкам і автоперекладеним рефератикам. Адже так? :)

Доміцеле Тарабільдене — литовський графік і ілюстратор книжок. Це вам пошуковик видасть відразу. Але придивіться до тексту: «народився», «жив», «помер». Ось вона, несправедливість. Доміцеле Тарабільдене — жінка.

Я чесно хотіла б знати, звідки з сайту на сайт при описі графічної техніки гратаж перекопійовується така фраза: «Применяет его также литовский график Д.К. Тарабильдене, в частности, он обратился к граттажу при работе над иллюстрациями к книге "Сто народных баллад"» — і, відповідно, те саме в автоперекладі українською.

Розумію, що ні ім'я, ні прізвище цієї литовки не очевидні, якщо ви не в темі. Розумію, що пошук по імені не видасть вам фото крупним планом — хоча, якщо придивитись, то фото в мережі є.

Не розумію, чого, якщо ви в темі, то не можете написати правильно. Не розумію, звідки береться ініціал «К.» (що де-інде пишуть повністю як Казіо, хоча в литовськомовних текстах онлайн мені такого не траплялося) і навіть «Ко.» або знову «Д.».

Я дізналася про шановну пані заслужену діячку мистецтв Литовської РСР минулого року, коли у Вікіпедії відбувався міжнародний конкурс статей CEESpring. Це була справжня «весна народів» Центральної та Східної Європи. Доміцеле Тарабільдене була серед імен, про які литовці просили всіх інших написати статті у своїх Вікіпедіях. (До речі, Європейська весна проводиться щороку з 21 березня по 31 травня, можете приєднуватись). Але тоді якось не склалося написати статтю.

А сьогодні планети зійшлися правильно. Тримайте: https://uk.wikipedia.org/wiki/Доміцеле_Тарабільдене. Підніміть її своїми переглядами в пошуку, будь ласка, може хоч картинка переб'є ту дурість з неправильним родом. Заодно можете поправити щось у тексті, бо переклад українською з литовської, взагалі-то, зовсім не мій профіль.

Так, я знаю, що це не Мішель Обама за рівнем знаменитості, може навіть і на батьківщині. Але я впевнена, що хтось та й спіткнувся об ім'я в попередньому реченні (а то ще хто?).  А, ну і статтю про гратаж теж би хтось іще написав…

І що робити якщо цього мало? 🙂 Колись читав статтю одного заробітчанина про те що 1000 слів достатньо для впевненого користування мовою. Але зараз маючи статистику по вікіпедії, можна порахувати скільки слів достатньо щоб впевнено читати вікіпедію. (Для тих кому лінь читати ввесь текст: ні, 1000 слів явно замало, їх треба знати десятки тисяч, але скльки точно – ХЗ).

Наприклад українська вікіпедія містить приблизно 240 мільйонів слів, з них різних: 4.5 мільйонів. Якщо їх вчити в порядку частотності, графік частки розуміння до кількості вивчених слів буде виглядати так:

Частка розуміння тексту залежно від кількості знайомих слів

Крім того, дослідження показують що доросла людина знає від 20 до 40 тисяч слів рідної мови, що набагато менше ніж 4 з половиною мільйони (хоча думаю мої оцінки кількості “різних” слів завищені, бо морфологія і помилки, а оцінки знання слів занижені, бо знову ж таки відмінювання і т.п.). Давайте подивимось на графік ближче:

Частка розуміння тексту залежно від кількості знайомих слів

Виходить, що навіть якщо знати 20 тисяч слів, можна розуміти лише 3/4 тексту. І вивчення ще 20 000 помагає менше ніж 10 000 до того. Як так? Давайте візмемо якісь випадкові статті, і виділимо слова що не входять в найчастіші 20 тисяч:

Сексуальна жага, сублімована чуттєвістю, сумом і меланхолією, спричиненою постійним відчуттям невдоволення, є стрижневими компонентами танго. Колись це почуття народжувалося через важке становище мільйонів іммігрантів-робітників, переважно чоловіків, які почувалися самотніми на чужій землі, тому часто навідувалися до будинків розпусти, де кохання за гроші ще дужче підсилювало в них «ностальгію за єднанням і коханням, ностальгію за жінкою» і засвідчувало їхню самотуErnesto Sabato, pág. 14.. Танго, власне, і виникло як масова й популярна «еротична досада», що призвела до такої ж масової й популярної внутрішньої рефлексії про кохання, секс, відчай і врешті про сенс життя і смерть простої людини.

Бачимо, що хоча в вікіпедії достатньо часто вживають слово “секс” (1215 раз), слово “сексуальна” чомусь вживають рідше (385 раз). 🙂 Я б спихнув це на нейтральність, але “сексуальної” – 1224 рази. Суть в тому що якщо знати одне слово, то й похідні знатимеш.

Селяни з Ляцького взяли активну участь в повстанні Богдана Хмельницького. Так наприклад 6 серпня 1649 року Андрій Голинський скаржився на селян з Камінного, Велисниці, Гостова, Волосівської Слободи, Ляцького, які під проводом шляхтичів Русинів Олександра, Андрія, Кикули Березовських «маючи змову з козаками й бунтівниками» напали на село Перерісль і там попустошили шляхетські двори. Крім того, зважаючи на сильну присутність польської шляхти у самому селі, траплялись напади і на Ляцьке. Юрій Коморовський 30 травня 1650 року скаржився, що селяни сіл Волосова, Цуцилова, Тисменичан, та Ворони спустошили двірські маєтки в Цуцилові, опісля спалили двір та корчму в Ляцькім.

Зрозуміло, багато статтей містять багато власних назв. Може варто б замість “попустошили” писати “спустошили”, але одне передбачає значення “трошки”, а інше “зовсім”. Хоча що то – що то не входить до топ20000.

Шарам — село в Ірані, в дегестані Касма, в Центральному бахші, шагрестані Совмее-Сара остану Ґілян. За даними перепису 2006 року, його населення становило 392 особи, що проживали у складі 114 сімейПерепис населення Ірану 2006.

“сімейПерепис” не мало б потрапити до мого рейтингу слів, певне треба кращий код виділення слів зі статті. Те що “дегестані” і “шагрестані” входять до найчастіше вживаних 20000 – теж перекос вікіпедії, бо до словника середньостатистичної людини такі слова не мали б входити.

Приклад зі ще іншої області:

Кодований геном білок за функціями належить до репресорів, фосфопротеїнів.
Задіяний у таких біологічних процесах як взаємодія хазяїн-вірус, транскрипція, регуляція транскрипції, поліморфізм, альтернативний сплайсинг.
Локалізований у цитоплазмі, ядрі, хромосомах, центромерах, кінетохорі.

Те що фосфопротеїни входять до найчастіших 20 тисяч слів – теж ознака перекосу вікіпедії. Щодо слова поліморфізм – хто зна, бо я знаю дві області знань де воно використовується. Але взагалі, частота слова, якщо не застосовувати якийсь стемінг чи іншу нормалізацію – це сум. Виглядає частотний словник ось так:

ядра,6772
ядрі,6369
ядро,3690
ядром,1452
ядрами,585
ядрах,298
ядру,74
мікроядра,26
ядрам,24
Сядристий,22
ядрові,22
ядраЧемпіонат,20
Сядристого,19
ядрова,19
коядро,17
мікроядро,15

Як німецька? Загалом більше мільярда слів з них різних 12 мільйонів. Ось графіки:

Залежність розуміння від знання слів в німецькій вікіпедії

Залежність розуміння від знання слів в німецькій вікіпедії

Бачимо що ситуація подібна. Ось приклад:

Berlin gehört zu den führenden Standorten der Informations- und Kreativwirtschaft in Europa. Der Wirtschaftsbereich umfasst den Buch- und Pressemarkt, Softwareentwicklung, Telekommunikationsleistungen, den Werbemarkt, Marktforschung, die Film- und Rundfunkwirtschaft, den Kunstmarkt, die Musikwirtschaft, die Architektenbranche, die Designwirtschaft und den Markt für Darstellende Künste.

Бачимо що більшість “рідкісних” слів – складаються з не таких вже й рідкісних. Напевне 100% треба змінити підрахунок, бо “Telekommunikationsleistungen” – це “Tele-kommunikations-leistungen”, телекомунікаційні потужності.

Таким чином щоб зробити нормальний частотний словник, треба напевне якийсь стеммер, і алгоритм для розбиття німецьких слів на частини. Для української просто стемер напевне. 🙂 Або робити його вручну…

Виявляється відтоді як я рахував символи вікіпедії пройшло вже більше року. Рахував я їх за допомогою Go, хоча можна було сильно спростити собі життя і рахувати їх за допомогою Python і pywikipediabot. Сьогодні розкажу як, і як можна побачити з назви – рахуватимемо слова.

Я чомусь боявся що щоб порахувати слова пам’яті не вистачить, тому треба якусь базу даних. Або пробувати все в пам’яті, але аби комп’ютеру не стало погано якось обмежити доступну пам’ять. Але мої 4Gb використовувались лише щось трохи більше ніж на 40% для підрахунку всіх слів включно зі сторінками обговорень, категорій, шаблонів, сторінок опису файлів, і т.п. німецької вікіпедії.

В модулі pywikibot.pagegenerators є об’єкти XMLDumpOldPageGenerator і XMLDumpPageGenerator. Вони приймають назву архіву з XML дампом в конструкторі, а після створення по них можна ітеруватися отримуючи об’єкти сторінки. Не ведіться на слово “Old” в назві першого об’єкта, це означає не депрекацію, а те що текст сторінки буде братись з дампа, а в другому випадку з дампа буде братись лише заголовки, а за свіжим текстом зроблять запит, що сповільнить обробку разів в 500. Тобто замість кількох годин ви будете чекати рік. 🙂

Я спробував проаналізувати німецьку вікіпедію (код буде пізніше), на це пішло 694 хв (трохи менше ніж 12 годин) і вийшло що в ній на 6,425,028 сторінках використовується 2,381,457,397 слів (приблизно 371 на сторінку), з них різних слів 18,349,393. В кінцевому результаті CSV з частотним словничком виходить на 300MB.

Серед тих що зустрічаються лише раз є слова типу PikettdienstPikettdienst (помилка парсера який видаляв розмітку), слово – це юридичний термін швейцарської німецької і перекладається як “служба за викликом”. І є слова на зразок Werkshöfe – подвір’я фабрик.

Топ 50 слів виглядає так, і складає 28% всіх слів загалом:

der 58761447 sich 9169933
und 49084873 wurde 9114619
die 44536463 CET 8614461
in 35684744 an 8385637
von 24448221 er 7835324
ist 20614114 dass 7550955
den 19454023 du 7435099
nicht 17519638 bei 7420172
das 17302844 Diskussion 7237855
zu 16167971 aus 7065523
mit 15906145 Artikel 6967243
im 15167140 oder 6824420
des 14661593 werden 6508092
für 14016308 war 6449858
auf 13957013 nach 6426826
auch 12849476 wird 6117566
eine 11903977 aber 6052645
ein 11780352 am 6017703
Kategorie 11369651 sind 5953632
als 11167157 Der 5623930
dem 11124726 Das 5545595
CEST 11104741 einen 5465687
ich 10886406 noch 5409154
Die 10761776 wie 5293658
es 10204681 einer 5228368

До списку потрапили такі вікіпедійно специфічні слова як Kategorie (сторінки без категорій вважаються не комільфо), CEST і CET (центральноєвропейський літній час і центральноєвропейський час, в підписах в обговореннях).

Ну а що без сторінок обговорень? Проблемав тому, що при створенні об’єкту сторінки XMLDumpOldPageGenerator бере з дампа лише текст і заголовок, простір імен залишається не заповненим і за замовчуванням 0 (основний). Є ще поле isredirect так при спробі доступу до нього знову здійснюється запит. Тому, краще перейти на рівень нижче і використати XmlDump з pywikibot.xmlreader, він використовується так само, просто дає об’єкти не Page, а попростіші, які не вміють робити запити до вікіпедії і не мають методу save. Але нам його й не треба, правда?

Ось код який ігнорує перенаправлення і всі сторінки крім статтей:

"""Count word frequencies in wikipedia dump"""
import csv
from collections import Counter
from itertools import islice
import re
import sys

import mwparserfromhell
from pywikibot.xmlreader import XmlDump

def main():
    """Iterate over pages and count words"""
    if len(sys.argv) < 2:
        print('Please give file name of dump')
        return
    filename = sys.argv[1]

    pages = 0
    words = 0
    words_counts = Counter()
    print('Processing dump')

    for page in XmlDump(filename).parse():
        if (page.ns != '0') or page.isredirect:
            continue
        try:
            text = mwparserfromhell.parse(page.text).strip_code()
        except Exception as e:
            print(page.title, e)
            continue

        text = text.replace('\u0301', '') # remove accents
        # Ukrainian: 

        # page_words = re.findall(
        #     r'[абвгґдеєжзиіїйклмнопрстуфхцчшщьюя'
        #     r'АБВГҐДЕЄЖЗИІЇЙКЛМНОПРСТУФХЦЧШЩЬЮЯ’\'-]+',
        #     text
        # )
        
        # Any language:
        page_words = re.findall(r'\b[^\W\d]+\b', text)

        pages += 1
        words += len(page_words)
        words_counts.update(page_words)
        if pages % 123 == 0:
            print('\rPages: %d. Words: %d. Unique: %d. Processing: %s' % (
                pages, words, len(words_counts), (page.title + ' ' * 70)[:70],
            ), end='')

    print('Done. Writing csv')
    with open('common_words.csv', 'w', newline='') as csvfile:
        csvwriter = csv.writer(csvfile)
        for item in words_counts.most_common():
            csvwriter.writerow(item)

if __name__ == '__main__':
    main()

Він працює майже вдвічі швидше, 381 хвилину, бо обробляє лише 2,295,426 сторінок (обсяг німецької вікіпедії цього року). На цих сторінках є 1,074,446,116 слів (в середньому 468 на сторінку), з них різних – 12,002,417. (Виявляється є аж 6 мільйонів всяких слів які вживаються на всіляких службових сторінках німецької вікіпедії, і яких нема в статтях).

Якщо ж взяти українські статті, то на них треба ще менше часу – 131 хвилину (забув уточнити що в мене SSD), їх є 923238 (скоро мільйон!), слів 238263126 (в середньому 258 на сторінку, треба доповнювати 😉 ). З них різних – 4,571,418. Отак, в мене тепер є частотний словник української на 4.5 мільйони слів. І німецької на 12 мільйонів.

Хоча не спішіть з висновками що українська мова бідніша, бо мої методи потребують вдосконалення. По перше, так як Morgen (ранок) і morgen (завтра) – різні слова, то я не приводив букви в німецькій до одного регістру. (Правда й в українській забув це зробити).

По друге, в німецькому словнику 350590 разів зустрічається слово “www”, бо я вважав словом будь-яку послідовність літер латинки, а в українській відфільтрував кирилицю. Слово youtube зустрічається 8375 разів, а значить є ризик знайти якесь рідкісне слово на зразок “fCn8zs912OE”. 🙂

На WordPress глючить додавання картинок, тому нате вам відео:

А, і ось топ-10 української вікіпедії:

в,4551982
на,3730686
і,3475086
у,3353796
з,3053407
-,2695783
Категорія,2417267
та,2350573
до,1815429
року,1553492

Частота “року” наводить на думку що в українській вікіпедії якийсь перекос на історичні методи викладу. 🙂

Передмова
Я побачила доповідь на тему «Моє життя вікіпедиста з аутизмом» ще коли вона не була навіть включена у програму Вікіманії, й одразу вирішила, що це треба почути. Виступ Гійома був прекрасний: простий, аргументований і зрозумілий, так ще треба повчитись розповідати. Тому коли він опублікував це есе у себе в блозі (а потім воно з'явилось у блозі Вікімедіа), я вже знала, що перекладу, і поширю. Бо це чудовий текст, друзі мої. 



Death_Valley_5903


Два роки тому я виявив, що належу до людей з розладами спектру аутизму. Дізнаючись більше про себе і те, як працює мій мозок, я почав дивитися на своє минуле з нової точки зору. У цьому есе я розповідаю дещо з того, що дізнався про свої успіхи, невдачі і багато речей, які колись мене бентежили, — зокрема й про досвід у русі Вікімедіа.

Це есе було основою доповіді під такою ж назвою, яку я представив на конференції «Вікіманія» 2015. Це не детальний її запис. Є також версія французькою.



Це фото зроблене, коли мені було 4 роки, у французькому дитячому садку.

У мене небагато спогадів про той час, але батьки пам'ятають, що я зазвичай не був у захваті від того, щоб іти в садок упродовж тижня, але часто просився туди у суботу, тому що більшості дітей там не було.

Це не означає, що я їх не любив; просто у садку було набагато тихіше, ніж у робочі дні, і всі іграшки були моїми. Не треба було взаємодіяти з іншими дітьми, ділитися олівцями — і простором. Я міг робити все, що хотів, не переймаючись про інших дітей.

Я не знав цього тоді, і мені знадобилося майже 30 років, щоб оглянутися і зрозуміти, як це все було логічно.

Сьогодні

Мені 32 роки, і багато змінилося. Два роки тому, після деяких проблем на роботі, мій партнер вирішив поділитися своїми підозрами, що я можу належати до людей з розладами аутистичного спектру. Тоді я знав про це мало, але ця гіпотеза могла б багато чого пояснити, тож варто було дослідити тему.

Звичайно, тема підіймалася кілька разів і раніше, але завжди як жарт, як перебільшення моєї поведінки. Я ніколи не думав, що термін мене стосується. Великою проблемою є те, що в популярній культурі аутизм зазвичай представляють дуже одноманітно. Фільми на зразок «Людина дощу» (Rain Man) зображають вчених аутистів, які, попри свої надзвичайні можливості, живуть у зовсім іншому світі й інколи не говорять. Розлади аутистичного спектру значно більш різноманітні, ніж ці стереотипні приклади.

Коли я почав досліджувати тему і читати книги про аутизм чи автобіографії аутистів, я зрозумів, наскільки це стосується мене.

Знадобилось трохи більше часу (і деяка діагностика), щоб отримати підтвердження від експертів, і коли воно з'явилось, деякі люди все ж мали сумніви. Питання, яке виникало найчастіше: «Але чому це не виявили раніше?» Аутизм зазвичай діагностують у набагато молодшому віці, і, схоже, більшість свого життя мені вдавалося маскуватися під «нейротипового» — такого, чий мозок працює, як у більшості людей.

Гіпотеза пояснення цього, яка переважає зараз і базується на зробленому під час оцінок тесті IQ, полягає в тому, що я маю інтелектуальні здібності вище середнього рівня, що дало змогу частково компенсувати інакший склад розуму. Тут можна звернутися до комп'ютерної аналогії: можна сказати, що мій ЦП працює на вищій частоті, що дозволяє емулювати у програмному забезпеченні ті апаратні засоби, яких у мене нема. Це також означає, що постійна робота цього програмного забезпечення може бути виснажливою, тож іноді мені треба побути на самоті.

Можете собі уявити, наскільки кардинально змінюється сприйняття, якщо у 31 усвідомити, що ти належиш до аутистів; раптово усе починає мати сенс. Я багато дізнався за останні два роки і це зростання метапізнання дало змогу подивитися на минулі події через нову призму.

У цьому есе я хочу поділитися з вами дечим, що я дізнався, і моїм нинішнім розумінням того, як працює мій мозок, зокрема через мій досвід як вікімедійця.

І хочу почати із застереження, що аутизм — це спектр розладів. Є популярна фраза серед онлайн-спільнот аутистів: «Якщо ти зустрів аутиста, ти зустрів одного аутиста». Просто майте це на увазі: те, про що я тут пишу, засноване на моєму особистому досвіді і не буде однаково застосовним до усіх людей з аутизмом.

Taipei_Wm2007_Guillaume
«Taipei Wm2007 Guillaume.jpg», автор фото — Cary Bass, вільна ліцензія CC-By-SA 3.0 Unported (з Вікісховища)

Світлину угорі було зроблено під час Вікіманії 2007 у Тайбеї. Ми ходили по місту з Кері Бассом (Cary Bass) (користувач:Bastique) і декількома іншими людьми. Дивлячись на це фото зараз, я помічаю декілька речей:
  • Я одягнений у простий одяг, бо у мене зовсім нема почуття стилю, і він має «безпечні» кольори.
  • У мене дві сумки (рюкзак і сумка для фотоапарата), бо я завжди хочу бути готовим практично до всього, тому у мене зазвичай повно речей.
  • Я присів, щоб змінити об'єктив фотоапарата, бо це більш стабільне положення, щоб не впустити й не розбити дорогий апарат. Я дізнався, що ця звичка займати дуже стабільне положення є загалом пом'якшувальною стратегією, яку я виробляв роками, не усвідомлюючи цього, щоб компенсувати свої проблеми з балансом і моторною координацією.

Спок

Гарною аналогією для розуміння того, як воно бути аутистом у нейротиповому суспільстві, є Містер Спок із «Зоряного шляху» (Star Trek Original Series). Син батька з Вулкану і людської матері, Спок технічно є напівлюдиною, але у відносинах з командою «Ентерпрайз» найчастіше проявляється саме його вулканська сторона.
Leonard_Nimoy_William_Shatner_Star_Trek_1968
Спок і Кірк. «Leonard Nimoy William Shatner Star Trek 1968», NBC Television, зображення перебуває у суспільному надбанні.
Серед найсмішніших моментів — його суперечки із запальним доктором Маккоєм, який називає його «байдужим автоматом» і «найбільш холоднокровною людиною з відомих [йому]». На що Спок відповідає: «Що ж, дякую, докторе». 1

Життя Спока, як вулканина, кероване логікою. Хоча він таки відчуває емоції, вони глибоко пригнічені. Його мова дуже чітка, майже стерильна. Через свою логічну й утилітарну точку зору, Спок часто видається зневажливим, черствим або й просто грубим щодо своїх товаришів по кораблю.

Риси Спока багато в чому подібні з аутизмом, і чимало аутистів асоціюють себе з ним. Наприклад, відома дослідниця аутизму й письменниця Темпл Ґрандін (Temple Grandin) у своїй книзі «Мислення о́бразами» (Thinking in Pictures) розповідає, як вона ставилася до Спока у ранньому віці:
Чимало людей з аутизмом є фанатами «Зоряного шляху». [...] Я ототожнювала себе з логічним містером Споком, бо мені був цілком зрозумілим його спосіб мислення.

Я добре пам'ятаю один старий епізод, у якому зображено конфлікт між логікою й емоціями у зрозумілий мені спосіб. Монстр намагався розбити шатл камінням. Член команди загинув. Логічний містер Спок хотів знятися і втекти, поки монстр не розтрощив корабель. Інші члени команди відмовилися йти, поки не заберуть тіло мертвого члена команди. [...]

Я погоджувалася зі Споком, але зрозуміла, що емоції часто братимуть гору над логічним мисленням, навіть якщо ці рішення виявляться небезпечними.2
У цьому прикладі, і в багатьох інших, фільтр сприйняття Спока не дає йому зрозуміти людські рішення, зроблені під переважним впливом емоцій. Такі дії здаються нерозумними і безглуздими, бо Спок інтерпретує їх через власну призму логіки. Йому бракує культурного фону, соціальних норм і невисловлених припущень, які несвідомо поширені у людей.

Протилежне також справедливе: якщо люди здивовані чи роздратовані Споком, то через те, що очікують від нього людської поведінки; вони часто стикаються з суворішою правдою, ніж їм хотілося б. Люди інтерпретують поведінку Спока через власний фільтр емоційного сприйняття. Вони часто неправильно розуміють його мотиви, приписують злочинні і двоїсті наміри, що змінює значення його початкових слів і дій.

Аутизм

Певно, ви знайомі з концептуальними моделями комунікації. У багатьох таких моделях комунікація зображається як передача повідомлення від відправника до отримувача.
In a basic communication model, the sender formulates the message, and transmits it to the receiver, who interprets it. The receiver also provides some feedback.
У базовій моделі комунікації, відправник формулює повідомлення і передає його отримувачу, який його інтерпретує. Отримувач також надає якийсь відгук.
An oral discussion involves a lot more signals from non-verbal communication, like tone of voice, facial expressions and body language.
Усний діалог включає значно більше сигналів невербальної комунікації, наприклад, тон голосу, вираз обличчя, мову тіла.

Якщо застосувати цю модель до усного діалогу, ви одразу побачите усі можливості недорозуміння: від того, що відправник має на увазі, до того, що він насправді говорить, до того, що отримувач чує, до того, що він розуміє, інформація радикально змінюється, особливо, якщо зважати на невербальну комунікацію. Це як варіант гри в «зіпсований телефон» для двох людей. Словами психолога Тоні Аттвуда (Tony Attwood),
Кожного дня люди роблять інтуїтивні здогади щодо того, що хтось думає чи відчуває. Більшість часу ми праві, але система не безпомилкова. Ми не бездоганні телепати. Соціальна взаємодія була б набагато легшою, якби звичайні люди казали точно те, що мають на увазі, без припущень і неоднозначностей.3
Якщо це ще та задача для нейротипових людей, тобто людей з «типовим» мозком, уявіть, як складно це може бути для аутистів, як я. Прекрасну аналогію можна знайти у фільмі «Гра в імітацію» (The Imitation Game) за мотивами життя Алана Тюрінга, якого зображено у фільмі, як людину з розладом аутистичного спектру.
caption
Сцена з «Гри в імітацію». © 2014 The Weinstein Company. Усі права застережено.
Якщо не брати до уваги історичну достовірність, один з моїх улюблених моментів у фільмі — коли юний Алан говорить зі своїм приятелем Крістофером про закодовані повідомлення. Крістофер пояснює криптографію як «повідомлення, яке будь-хто може бачити, але ніхто не знає, що воно значить, поки не має ключа».

Дуже спантеличений Алан відповідає:

Чим це відрізняється від розмови? [...] Коли люди говорять один до одного, вони ніколи не кажуть того, що мають на увазі, вони кажуть щось інше. І ти маєш просто знати, що вони мають на увазі. От тільки я ніколи не знаю.
Аутистів характеризує багато різних рис, але одна з переважних — соціальна сліпота: нам складно читати емоції інших. Нам бракує «теорії розуму», яку використовують нейротипові люди для передачі ментальних станів (як-то переконання і наміри) іншим. Ми часто сприймаємо такі речі буквально, бо втрачаємо підтекст: нам складно читати між рядків.

Письменниця і спікер-аутист Ліан Голлідей Віллі (Liane Holliday Willey) одного разу узагальнила це так:
«Теорія розуму» не знадобилась би, якби кожен говорив те, що розуміє.4

Як справи?

У багатьох мовах поширена фраза, якою запитують когось, як справи: французька Comment ça va ?, англійська How are you? або німецька Wie geht's?

Коли я вперше переїхав до Сполучених Штатів, то щоразу, коли хтось запитував мене «Як справи?» (How are you?), я обмірковував запитання. Тепер я вже знаю, що це привітання, а не справжнє питання, і вже майже автоматично відповідаю, як від мене очікують: «Чудово, а в тебе?» (Great, how are you?). Треба лише декілька мілісекунд, щоб перемкнутися на цей шлях і процес «питання-відповідь» пройти навпрошки. Але якщо люди відхиляються від звичайного вітання, тоді це ментальне зрізання шляху не спрацьовує.

Кілька тижнів тому в офісі Фонду Вікімедіа хтось мене запитав: «Як твій світ?» (How is your world?), і я застиг на кілька секунд. Щоб відповісти на це запитання, мій мозок почав оцінювати все, що відбувається у «моєму світі» (а «мій світ» широкий!), поки я не збагнув, що мені всього лиш треба сказати: «Прекрасно! Дякую!» (Great! Thanks!)

"Small talk" by Randall Munroe, under CC-BY-NC 2.5, from xkcd.com.
Іноді я забуваю, як вести легку розмову. «Привіт!» — «Привіт, друже!» — «Як ти, як справи?» — «Нууу…» [довга пауза] «Ем, ти в порядку?» — «Так! Просто це цікаве запитання. Я намагаюсь вирішити, яке же краще описати мо-» — [плеск по плечу] «Агов. Розмова.» — «А, точно. Справи добре, а в тебе?»«Small talk». Комікс Рендала Монро, під ліцензією CC-BY-NC 2.5, з xkcd.com.

Привілей і гострі вуха

Це тільки один виклик, з яким стикаються аутисти, і я б хотів зараз поговорити про привілей нейротиповості. Я білий і чоловік від народження, і мене ростили у люблячій сім'ї середнього класу в індустріальній країні. За багатьма стандартами, мені дуже пощастило. Але не зважаючи на мої суперсили, бути аутистом у переважно нейротиповому суспільстві означає чимало викликів.

Найбільш поширений наслідок, який я помітив у своєму досвіді і щодо інших аутистів, це відчуття глибокої ізоляції. Через відсутність «теорії розуму» і постійний ризик недорозуміння складно будувати стосунки. І це не конкретно чиясь провина; це через загальну необізнаність.
caption
Урочистий прийом на Вікіманії 2014. «Wikimania 2014 welcome reception 02», автор фото — Chris McKenna, вільна ліцензія CC-BY-SA 4.0 International.

Уявіть собі, що ви говорите до мене віч-на-віч. Ви не зовсім мене знаєте, але я здаюсь приємним, тож ви розпочинаєте розмову привіт-як-справи. Я не говорю багато, і вам доводиться витягувати розмову з незручних пауз. Коли я говорю, це виходить монотонно, як ніби мені байдуже. Ви стараєтесь дужче, ставите мені запитання, але я вагаюсь, силкуюсь зберігати зоровий контакт, але все одно відводжу очі, як ніби роблю щось іще.

А тепер, що відбувається з моєї точки зору. Я розмовляю з кимось, кого не зовсім знаю, але ви здаєтесь приємною людиною. Я не знаю, що про говорити, тому спершу переважно мовчу. Паузи для мене не проблема — мені просто приємно у вашій компанії. У мене нема сильних емоцій щодо того, про що ми говоримо, тож я говорю дуже спокійно. Ви ставите мені запитання і, звісно ж, потрібно трохи подумати над правильною відповіддю. Оця річ про «зоровий контакт», яку вчили у школі, насправді забирає багато ментальних ресурсів, які краще використати на складання відповіді на ваше запитання, тому інколи мені треба глянути вбік, щоб сфокусуватись.

Це ілюструє одну з багатьох ситуацій, у яких фільтр сприйняття кожної людини спричиняє повне розходження між тим, як ситуація сприймається кожною стороною.

Робота теж може бути бігом з перешкодами для людини з розладом аутистичного спектру, й аутисти більше піддаються впливу безробіття, ніж нейтротипові люди 5. Мені пощастило, що я зміг знайти середовище, в якому можу працювати, але чимало аустистів не такі щасливчики. Документально підтверджено, що люди, які займають вищі посади не обов'язково краще виконують обов'язки, просто вони мають кращі соціальні навики.

Пам'ятаючи про це, уявіть собі, які кар'єрні можливості можуть бути (чи радше не бути) у людини, яка не говорить неправди, яка працьовита і зацікавлена в результаті роботи, але менше — у похвалі за неї, яка не розуміє офісної політики, яка не просто робить соціально необачні кроки і сердить своїх колег, а навіть не знає про це, людини, яка не здатна підтримати легку розмову в офісі. Уявіть цю людину — і кар'єру, яка у неї буде, навіть, якщо вона добре знає свою роботу.

Повсякденні стосунки з колегами і знайомими зазвичай поверхові; значення розмов біля кулера з водою низьке, тому люди більш схильні пробачати помилки. Але дружба — інша справа, і більшість мого життя у мене заледве були якісь друзі, ну, якщо не брати до уваги визначення друзів із Facebook. Незграбність толерується, але вона не популярна. Це не «круто».

Більшість таких проблем виникає, бо ви не маєте способу дізнатись, що людина перед вами інакша. У Спока, принаймні, були загострені вуха, які повідомляли про те, що він не людина. Те, як команда «Ентерпрайз» його прийняла, великою мірою залежало від відносин, які він зміг розвинути з товаришами по кораблю. Ці відносини, вірогідно, не були б можливі, якби вони не знали, що він інакший.

Комунікація через комп'ютер

Давайте повернемось до тої концептуальної моделі комунікації віч-на-віч. Тепер уявіть, як ця модель змінюється, якщо ви спілкуєтесь онлайн, електронною поштою, у вікі, в IRC або іншому чаті. Усі канали комунікації, такі звичні для вікімедистів, базуються на тексті і більшість з них — асинхронні. Багатьох нейротипових людей ці моделі комунікації розчаровують, бо втрачається більшість звичних невербальних сигналів, як-то тон голосу, вирази обличчя, мова тіла.
In online discussions, most of the nonverbal communication disappears, leaving only words. This can frustrate neurotypicals, but is much closer to the native communication model of autistic people.
В онлайн-обговореннях невербальна частина комунікації переважно зникає, і залишаються лише слова. Це може засмутити нейротипову людину, але це набагато ближче до рідної аутистам комунікаційної моделі.
Однак ця модель комунікації через комп'ютер більш близька до моделі комунікації аутистів, як я. Немає невербальної комунікації, яку треба дешифрувати; менше взаємодії і соціальних клопотів; і, зазвичай, немає незнайомого середовища. Сигналів набагато менше, і ті, що залишаються, це просто слова; їх значення все ще можуть відрізнятись, але вони набагато більш систематизовані і надійні, ніж несловесні сигнали.

В онлайні ж, натомість, є купа часу, часу, який можна використати на те, щоб зібратися з думками і сформулювати зважену відповідь. У той час як голос синхронний і переважно незворотний, текст може бути редагований, покращений, вилучений, перефразований або переписаний, аж поки він не стане таким, яким ми хочемо його бачити; аж тоді його можна надіслати. Це справедливо для асинхронних каналів зв'язку на зразок електронної пошти і вікі, але також поширюється і на напівасинхронні засоби на зразок месенджерів чи чатів.

Одначе не все так прекрасно. Наприклад, аутисти, як я, доволі нездогадливі в питаннях політики і читання між рядків. Ми схильні бути радикально чесними, в мережі чи поза нею, що не завжди виходить на добре. Аутисти також більш чутливі до тролінгу і можуть не завжди усвідомлювати, що те, як люди поводяться онлайн, це не те саме, що вони б робили у фізичному світі. Часто інтернет знижує чутливість людей і аутисти можуть наслідувати поведінку, яка взагалі-то не є прийнятною, не залежно від місця.

Аутизм у спільноті Вікімедіа

Звичайно, великим прикладом широкого онлайн-спілкування є рух Вікімедіа. На перший погляд, сайти Вікімедіа, і Вікіпедія зокрема, надають платформу, де можна педантично компілювати факти на тему, улюблену до одержимості, або методично виправляти одну й ту ж граматичну помилку знову і знову, і все це — з обмеженою взаємодією з людьми. Це може звучати як чудове місце для аутистів (ніби медом намащене) — що ж, до певної міри так воно і є.
caption
Категорія «Вікіпедисти з аутизмом» в англомовній Вікіпедії. 41 сторінка в категорії, 479 — у підкатегорії «Вікіпедисти з синдромом Аспергера»

Наприклад, своїм першим редагуванням десять років тому я виправив орфографічну помилку. Другим редагуванням — граматичну помилку. Третім редагуванням було виправлення одночасно й орфографічної, і граматичної помилки. Так почався мій шлях Вікіпедиста десять років тому.

Вікіпедисти одержимі цитатами, посиланнями на джерела і верифіковністю; факт є царем, а інтерпретація — табу. І так воно є, поки ви залишаєтеся в основному просторі назв. Якщо ж вийти за межі сторінок статей і насмілитися заглянути на сторінки обговорень і простори спільноти на зразок «Кнайпи», ці високі стандарти більше не застосовуються. Є купа недоведених, перебільшених і упереджених тверджень в обговореннях Вікіпедії.

І це на додачу до проблем, які я згадував раніше. Аутисту може бути складно відмовитися від доводів про речі чи людей, які йому не байдужі. Часто кажуть, що людям з аутизмом бракує емпатії, через що вони, по суті, виглядають черствими роботами. Однак є різниця між тим, щоб мати змогу читати емоції інших людей і співчувати іншим людям.

У нейротипових людей є дзеркальні нейрони, які дозволяють відчувати те саме, що відчуває людина перед вами; в людей з аутизмом цих нейронів набагато менше, і це означає, що їм треба ретельно вивчати ваші сигнали і намагатися зрозуміти, що ви відчуваєте. Але все одно вони люди з почуттями.

Якщо вам цікаво дізнатися більше про аутизм у спільноті Вікімедіа, є прекрасне есе в англомовній Вікіпедії, яке я дуже рекомендую. Що в ньому дійсно добре, так це те, що там аутизм не подається як патологія, а підкреслюється нейрорізноманітність: мається на увазі, що аутизм — це інакшість, а не хвороба.

Підсумок

Стів Зільберман (Steve Silberman), який написав книгу з історії аутизму, сказав так:
Один зі способів зрозуміти нейрорізноманістість — мислити термінами людських операційних систем: той факт, що комп'ютер працює не з Windows, не означає, що він зламаний.

За нормами аутистів, нормальний людський мозок легко відволікається, він нав'язливо соціальний, він страждає від дефіциту уваги до деталей.6
Але нейрорізноманітність має свою ціну. Інколи вас ображатимуть, інколи ви будете роздратовані чи безсилі, інколи будете думати: «Нічого собі, я про це в житті б не подумав».

Як я згадував вище, я переконаний, що Спок мав змогу з часом побудувати стосунки з людьми тільки тому, що його інакшість була їм відома, і вони навчилися розуміти і приймати її. У той же час, Спок також багато навчився від людей.

Моєю метою тут було збільшити обізнаність про цю різницю, яка існує у нашій спільноті, заохотити до обговорення відмінностей більш відкрито і покращити наше розуміння одне одного.

Є багато такого, чого я не торкнувся у цьому есе, можливо, я розширю окремі моменти пізніше. Тим часом, якщо ви хочете продовжити цю дискусію, до мене можна звертатися — не вагайтеся робити це особисто чи онлайн.

Живіть довго і щасливо. \\///

caption
«ISS-42 Samantha Cristoforetti Leonard Nimoy tribute», автор — NASA, фото перебуває у суспільному надбанні.



  1. З епізоду Court Martial (Star Trek: The Original Series)↩
  2. Temple Grandin. Thinking in Pictures. p.152.↩
  3. Tony Attwood. The complete guide to Asperger's syndrome. p.126.↩
  4. Liane Holliday Willey, in The complete guide to Asperger's syndrome. Tony Attwood, p.126↩
  5. Maanvi Singh. Young Adults With Autism More Likely To Be Unemployed, Isolated. NPR. ↩
  6. Steve Silberman. The forgotten history of autism. TED 2015. ↩

Щодо моєї попередньої публікації, мені зауважили що є різні простори імен. Тому сьогодні буде аналіз лише тих символів які можна зустріти в статтях (а не в категоріях, шаблонах, на сторінках користувачів і проектів), розбивка по різних алфавітах (може кому треба буде для частотного аналізу).

Загалом статті складаються з 3 613 435 448 символів, з яких різних 23 717. Вони розподілені так (намальовано лише початок розподілу, бо решта – неозрброєним оком не видно):


Ось таблиця найвживаніших 256, де спершу йде номер в рейтингу, потім символ, а останнє число – скільки раз він зустрічається. Якщо символ невидимий – то в дужках вказаний його номер в таблиці юнікоду:

1) пробіл (32) 442790853
2) а 160531292
3) о 157877564
4) н 138215454
5) і 117277229
6) р 105263631
7) и 98886082
8) е 88928818
9) т 87767363
10) | 80797095
11) в 78200503
12) с 75999527
13) ] 73604421
14) [ 73599732
15) л 70900301
16) к 69356359
17) новий рядок (10) 57091749
18) e 52089242
19) у 50198598
20) д 48912768
21) = 46361768
22) м 46138865
23) t 41512840
24) п 40914157
25) a 39627848
26) r 36179188
27) n 36087343
28) я 34788627
29) ь 33853333
30) . 32022232
31) s 31881844
32) i 30972299
33) з 30652689
34) o 30492305
35) 1 30006539
36) l 29367163
37) г 28746761
38) 0 27570049
39) й 26579527
40) - 24869609
41) ' 24751079
42) б 23634039
43) 2 21423701
44) , 21261521
45) / 20051917
46) c 19845819
47) p 19831300
48) ц 19183628
49) } 18895464
50) { 18889983
51) ч 18359390
52) d 17813691
53) b 16517162
54) 9 16240786
55) g 15262611
56) х 14936744
57) u 14902347
58) f 14303148
59) ї 13406838
60) h 13050086
61) m 12543340
62) < 12111655
63) : 12102999
64) > 12094377
65) ж 11923903
66) 3 10947193
67) 5 10647152
68) " 10484943
69) 4 10091884
70) w 9560852
71) К 9364738
72) П 9190333
73) 8 9177988
74) ю 9157643
75) ; 9037575
76) 6 8918805
77) С 8870091
78) ) 8867662
79) ( 8851064
80) ш 8821755
81) 7 8188158
82) ф 7340920
83) А 7166375
84) y 7039008
85) & 7006502
86) В 6869441
87) _ 6022842
88) М 5970386
89) є 5956858
90) k 5778567
91) Г 5745696
92) * 5712005
93) — 5519856
94) Л 4852833
95) S 4825612
96) Р 4712055
97) v 4646612
98) Н 4635296
99) Д 4580191
100) A 4422679
101) D 4409130
102) Т 4356396
103) щ 4143981
104) Б 4112548
105) У 4017973
106) R 3910061
107) Ф 3848824
108) I 3805943
109) « 3732952
110) » 3730320
111) C 3706725
112) О 3626277
113) E 3501507
114) P 3206479
115) І 3168901
116) F 3042662
117) З 2886284
118) L 2875664
119) T 2762480
120) % 2668723
121) B 2665154
122) M 2605927
123) N 2471967
124) G 2455406
125) # 2432361
126) x 2377037
127) ! 2307947
128) z 1683501
129) H 1652473
130) V 1627598
131) j 1580981
132) K 1542325
133) Ч 1534632
134) Х 1497880
135) U 1430170
136) Ш 1413847
137) O 1364521
138) Е 1326679
139) W 1071605
140) Ц 970737
141) – 873533
142) J 866094
143) ? 838918
144) Q 767843
145) Я 759389
146) Є 680158
147) X 636113
148) Y 617782
149) Ж 607830
150) ы 548375
151)   511929
152) Ю 503103
153) q 490449
154) + 467382
155) ́ 381075
156) \ 343889
157) 328026
158) Z 313673
159) ґ 293475
160) Й 286295
161) № 279189
162) é 263700
163) И 240639
164) Ґ 138039
165) ° 134968
166) ’ 129122
167) Щ 112586
168) ½ 92609
169) э 89526
170) … 88401
171) ó 87628
172) â 84646
173) ~ 75512
174) ü 67713
175) ^ 66068
176) ł 65770
177) Э 65262
178) ă 63282
179) á 62358
180) ъ 60515
181) ţ 60459
182) Ї 59899
183) • 58273
184) ² 57176
185) − 51293
186) × 51201
187) ё 50264
188) ä 49539
189) “ 47666
190) ö 47657
191) $ 46091
192) † 42959
193) ş 41864
194) è 41182
195) α 39774
196) í 38230
197) „ 34637
198) ο 34016
199) → 28048
200) ا 27473
201) · 26648
202) ‎ 26007
203) ν 24624
204) ń 24312
205) ι 24220
206) ę 24171
207) Ь 24064
208) ± 23585
209) ′ 23492
210) ” 23461
211) τ 23408
212) ș 23387
213) ς 23318
214) ρ 22519
215) š 21622
216) ś 21499
217) à 21334
218) ą 20463
219) ў 19269
220) ​ 18949
221) ε 18309
222) č 18232
223) @ 18014
224) É 17552
225) ç 17282
226) λ 17177
227) ل 16987
228) ³ 15756
229) σ 14667
230) κ 14317
231) ż 13948
232) η 13811
233) μ 12411
234) ر 12083
235) ي 11783
236) ā 11684
237) ñ 11460
238) م 11324
239) ć 11226
240) υ 11130
241) ن 11115
242) ß 10974
243) π 10708
244) ί 10461
245) ë 9850
246) ı 9824
247) ú 9761
248) ž 9598
249) ά 9572
250) ț 9284
251) γ 9152
252) ‘ 9122
253) ա 8975
254) ѣ 8947
255) و 8929
256) қ 8841

Ось вони ж, по групах:

Український алфавіт

2) а 160531292
3) о 157877564
4) н 138215454
5) і 117277229
6) р 105263631
7) и 98886082
8) е 88928818
9) т 87767363
11) в 78200503
12) с 75999527
15) л 70900301
16) к 69356359
19) у 50198598
20) д 48912768
22) м 46138865
24) п 40914157
28) я 34788627
29) ь 33853333
33) з 30652689
37) г 28746761
39) й 26579527
42) б 23634039
48) ц 19183628
51) ч 18359390
56) х 14936744
59) ї 13406838
65) ж 11923903
71) К 9364738
72) П 9190333
74) ю 9157643
77) С 8870091
80) ш 8821755
82) ф 7340920
83) А 7166375
86) В 6869441
88) М 5970386
89) є 5956858
91) Г 5745696
94) Л 4852833
96) Р 4712055
98) Н 4635296
99) Д 4580191
102) Т 4356396
103) щ 4143981
104) Б 4112548
105) У 4017973
107) Ф 3848824
112) О 3626277
115) І 3168901
117) З 2886284
133) Ч 1534632
134) Х 1497880
136) Ш 1413847
138) Е 1326679
140) Ц 970737
145) Я 759389
146) Є 680158
149) Ж 607830
152) Ю 503103
159) ґ 293475
160) Й 286295
163) И 240639
164) Ґ 138039
167) Щ 112586
182) Ї 59899
207) Ь 24064

Англійський алфавіт

18) e 52089242
23) t 41512840
25) a 39627848
26) r 36179188
27) n 36087343
31) s 31881844
32) i 30972299
34) o 30492305
36) l 29367163
46) c 19845819
47) p 19831300
52) d 17813691
53) b 16517162
55) g 15262611
57) u 14902347
58) f 14303148
60) h 13050086
61) m 12543340
70) w 9560852
84) y 7039008
90) k 5778567
95) S 4825612
97) v 4646612
100) A 4422679
101) D 4409130
106) R 3910061
108) I 3805943
111) C 3706725
113) E 3501507
114) P 3206479
116) F 3042662
118) L 2875664
119) T 2762480
121) B 2665154
122) M 2605927
123) N 2471967
124) G 2455406
126) x 2377037
128) z 1683501
129) H 1652473
130) V 1627598
131) j 1580981
132) K 1542325
135) U 1430170
137) O 1364521
139) W 1071605
142) J 866094
144) Q 767843
147) X 636113
148) Y 617782
153) q 490449
158) Z 313673

Цифри

35) 1 30006539
38) 0 27570049
43) 2 21423701
54) 9 16240786
66) 3 10947193
67) 5 10647152
69) 4 10091884
73) 8 9177988
76) 6 8918805
81) 7 8188158

Пунктуація

1) пробіл (32) 442790853
17) новий рядок (10) 57091749
10) | 80797095
13) ] 73604421
14) [ 73599732
21) = 46361768
30) . 32022232
40) – 24869609
41) ‘ 24751079
44) , 21261521
45) / 20051917
49) } 18895464
50) { 18889983
62) < 12111655
63) : 12102999
64) > 12094377
68) ” 10484943
75) ; 9037575
78) ) 8867662
79) ( 8851064
85) & 7006502
87) _ 6022842
92) * 5712005
93) — 5519856
109) « 3732952
110) » 3730320
120) % 2668723
125) # 2432361
127) ! 2307947
141) – 873533
143) ? 838918
151) нерозривний пробіл (160) 511929
154) + 467382
155) ́ 381075
156) \ 343889
157) TAB (9) 328026
161) № 279189
165) ° 134968
166) ’ 129122
168) ½ 92609
170) … 88401
173) ~ 75512
175) ^ 66068
183) • 58273
184) ² 57176
185) − 51293
186) × 51201
189) “ 47666
191) $ 46091
192) † 42959
197) „ 34637
199) → 28048
200) ا 27473
201) · 26648
202) символ зліва-направо 26007
208) ± 23585
209) ′ 23492
210) ” 23461
220) пробіл нульової довжини (8203) 18949
223) @ 18014
228) ³ 15756
252) ‘ 9122

Латиниця з наворотами

162) é 263700
171) ó 87628
172) â 84646
174) ü 67713
176) ł 65770
178) ă 63282
179) á 62358
181) ţ 60459
188) ä 49539
190) ö 47657
193) ş 41864
194) è 41182
196) í 38230
204) ń 24312
206) ę 24171
212) ș 23387
215) š 21622
216) ś 21499
217) à 21334
218) ą 20463
222) č 18232
224) É 17552
225) ç 17282
231) ż 13948
236) ā 11684
237) ñ 11460
239) ć 11226
242) ß 10974
245) ë 9850
246) ı 9824
247) ú 9761
248) ž 9598
250) ț 9284

Застарілі кириличні букви

150) ы 548375
169) э 89526
177) Э 65262
180) ъ 60515
187) ё 50264
219) ў 19269
254) ѣ 8947
256) қ 8841

Грецькі букви

195) α 39774
198) ο 34016
203) ν 24624
205) ι 24220
211) τ 23408
213) ς 23318
214) ρ 22519
221) ε 18309
226) λ 17177
229) σ 14667
230) κ 14317
232) η 13811
233) μ 12411
240) υ 11130
243) π 10708
244) ί 10461
249) ά 9572
251) γ 9152

Арабські

227) ل 16987
234) ر 12083
235) ي 11783
238) م 11324
241) ن 11115
255) و 8929

Вірменська

253) ա 8975

Парні символи

Минулого разу мені стало цікаво чому кількість дужок не співпадає. Може варто було б написати правильний алгоритм зі стеком, але я поки напевне спробую знайти статті де просто кількість дужок не співпадає аби подивитись в чому річ.

При цьому не є збалансованими майже всі дужки. Щодо круглих ясно, бо навіть в цій публікації в мене закриваючі масово переважають відкриваючі, але щодо квадратних і фігурних, які задають посилання і шаблони (трансклюзію сторінок). Якщо запустити програму яка стеком перевіряє парність:

package main
import (
"fmt"
"log"
"os"
)
func main() {
if len(os.Args) < 2 {
log.Fatal("Please specify a file to read")
}
for page := range Read(os.Args[1]) {
if page.Namespace != 0 {
continue // skip all namespaces except main
}
if page.Redirect != nil {
continue // skip redirects
}
err := checkBalance([]rune(page.Text))
if err != nil {
fmt.Println(page.Title, err)
}
}
}
type Stack struct {
contents []rune
}
func (s Stack) String() string {
return string(s.contents)
}
func (s Stack) Length() int {
return len(s.contents)
}
func (s *Stack) Push(v rune) {
s.contents = append(s.contents, v)
}
func (s *Stack) Pop() (rune, error) {
l := len(s.contents)
if l == 0 {
return 0, fmt.Errorf("Stack if empty")
}
r := s.contents[l1]
s.contents = s.contents[:l1]
return r, nil
}
func checkBalance(text []rune) error {
stack := Stack{}
for i, r := range text {
if (r == '[' || r == '{') {
stack.Push(r)
}
if (r == ']' || r == '}') {
s, err := stack.Pop()
if err != nil {
return fmt.Errorf(
"Закриваюча дужка %s без відкриваючої до неї біля %#v",
string([]rune{r}),
string(text[max(0, i 20): min(len(text), i + 20)]),
)
}
if (
(r == ']' && s != '[') ||
(r == '}' && s != '{')) {
return fmt.Errorf(
"Біля %#v закривається %s, але була відкрита %s",
string(text[max(0, i 20): min(len(text), i + 20)]),
string([]rune{r}), string([]rune{s}),
)
}
}
}
if stack.Length() != 0 {
return fmt.Errorf("До кінця сторінки не закриті наступні дужки %s", stack)
}
return nil
}
func max(a, b int) int {
if a > b {
return a
}
return b
}
func min(a, b int) int {
if a < b {
return a
}
return b
}
view raw
main.go
hosted with ❤ by GitHub

То отримаємо нескінченний потік помилок у всіх статтях:

Швеція Закриваюча дужка ] без відкриваючої до неї біля "eritage Foundation]]]:\n* ВВП&nbsp;— $ 24"
Сумська область До кінця сторінки не закриті наступні дужки [[
Тернопільська область Закриваюча дужка ] без відкриваючої до неї біля "ьні вечори. Дебют]]»]] (Тернопіль), міжн"
Теліга Олена Іванівна Закриваюча дужка ] без відкриваючої до неї біля "нього шкільного віку] / [[Анна Багряна]]"
Західний Буг До кінця сторінки не закриті наступні дужки [
Андрухович Юрій Ігорович Закриваюча дужка ] без відкриваючої до неї біля ". Літ, 29 січня 2013]</ref> були наведен"
Данило Галицький Закриваюча дужка } без відкриваючої до неї біля "а Романівна]] ({Пом}} після [[1241]]), о"
29 Закриваюча дужка } без відкриваючої до неї біля "377a.htm}}{{ref-en}}}</ref>\n\n== Народили"

Переважкно люди в джерелах ставлять зайву закриваючу квадратну, або забувають відкрити квадратну, тому що якось дуже недбало ставляться до оформлення джерел. Але тих помилок так багато що я не знаю як їх всіх виправити. 😦 Може варто написати якийсь лінтер для вікіпедії, який би про ці помилки авторам повідомляв?

Не так важливо скільки там людей говоритиме українською коли настане технологічна сингулярність. Важлива сумарна обчислювальна потужність інтелекту що володіє українською. 😉 І взагалі варто опановувати хоч якісь основи навчання машин – це професія в якій роботи ще не скоро замінять людей. Щоб навчити машину мови – їй треба багааатезно прикладів. І найбільший шмат української мови який можна легко згодувати машині – вікіпедія. Тому сьогодні ми спробуємо з’ясувати що потрібно щоб отримати цей масив тексту, і порахувати на ньому якусь простеньку статистику, для якої не треба бази даних а вистачить оперативної пам’яті.

Перше що нам потрібно – копія бази даних вікіпедії. Тому що вікіпедія містить більше чверті мільйона статтей, і навіть якщо ми робитимемо по запиту на секунду, що вікіпедія не схвалює для всяких там приватних павуків, то складання індексу займе в нас (750000 сек)/ 3600 / 24 = 8.68 діб > тижня. Тому заходимо на
https://dumps.wikimedia.org/ , вибираємо дамп який більше подобається, наприклад останній дамп що містить статті (без сторінок обговорень) української вікіпедії і ставимо на скачування.

А поки воно скачується підготуємось його розпаковувати. Ми скачуємо заархівований XML, який при розпаковуванні займає щось біля 5GB. Всередині є багато тисяч елементів , кожен з яких містить деталі про сторінку. Ось код на Go який містить функцію Read що розархівовує і водночас парсить XML, та повертає канал в який кидає сторінку за сторінкою, а в головній функції ітерується по всіх сторінках і підраховує кількість символів в їх тексті. В кінці виводить статистику:

package main
import (
"fmt"
"log"
"os"
"sort"
)
type RuneFreq struct {
R rune
Freq uint
}
func main() {
if len(os.Args) < 2 {
log.Fatal("Please specify a file to read")
}
charcount := make(map[rune]uint)
count := 0
for page := range Read(os.Args[1]) {
count++
if count%123 == 0 {
fmt.Fprintf(os.Stderr, "\rPages: %d\t\tRunes: %d", count, len(charcount))
}
if page.Redirect != nil {
continue // skip redirects
}
for _, r := range []rune(page.Text) {
charcount[r]++
}
}
top := make([]RuneFreq, len(charcount))
i := 0
var sum uint = 0
for k, v := range charcount {
top[i] = RuneFreq{k, v}
i++
sum += v
}
sort.Slice(top, func(i, j int) bool {
return top[i].Freq < top[j].Freq
})
for i, rf := range top {
fmt.Println("%d) &#%d;: %d", len(charcount)i, rf.R, rf.Freq)
}
fmt.Println("Total characters: %d", sum)
fmt.Println("Different characters: %d", len(charcount))
}
view raw
main.go
hosted with ❤ by GitHub
package main
import (
"compress/bzip2"
"encoding/xml"
"io"
"log"
"os"
"strings"
)
type Page struct {
Title string `xml:"title"`
Namespace int `xml:"ns"`
Id int `xml:"id"`
Text string `xml:"revision>text"`
Redirect *Redirect `xml:"redirect"`
}
type Redirect struct {
To string `xml:"title,attr"`
}
func (p Page) String() string {
redirect := ""
if p.Redirect != nil {
redirect = "-> " + p.Redirect.To
}
return p.Title + redirect + ": " + (p.Text + strings.Repeat(" ", 50))[:50]
}
func Read(filename string) <-chan Page {
out := make(chan Page, 100)
go func() {
f, err := os.Open(filename)
stopOnError(err)
decompressedFile := bzip2.NewReader(f)
xmlReader := xml.NewDecoder(decompressedFile)
for {
t, err := xmlReader.Token()
if err == io.EOF {
close(out)
break
}
stopOnError(err)
switch t := t.(type) {
case xml.StartElement:
if t.Name.Local == "page" {
var page Page
stopOnError(xmlReader.DecodeElement(&page, &t))
stopOnError(err)
out <- page
}
}
}
}()
return out
}
func stopOnError(err error) {
if err != nil {
log.Fatal(err)
}
}

Можна запускати його як go run main.go *.xml.bz2, а можна зробити go build і отримати скомпільований код, який вже запускати. Думаю за швидкістю вони співмірні.

Дізнаємось що українська вікіпедія станом на 3 березня (бо такий в мене дамп) складається з 4 138 529 133 символів, серед яких різних лише 24 190.

Різних символів не так вже й багато, для порівняння остання версія юнікоду має 136 755, але все одно забагато як на мене. Наприклад якщо захочеться скласти таблицю як часто який символ йде після даного (біграми), то в ній буде 585 156 100 клітинок. Це треба буде пару гігабайт оперативки аби порахувати лише диграми. Сторінок там приблизно 1 600 000 (а не 750 000), тому що крім статтей є ще шаблони, категорії, і тому подібні речі. Тому я думаю треба відкинути неважливі символи, наприклад взявши за поріг що символ має з’являтись у вікіпедії хоча б 16 000 разів (якщо менше, то шанс побачити його на випадково взятій сторінці менше 1%). А таких лише 229, і ось їхній номер в рейтингу, написання і кількість використань у вікіпедії:

229) 市: 17347
228) λ: 18004
227) ç: 18915
226) ε: 19037
225) č: 19328
224) ​: 19388
223) ñ: 19431
222) ل: 19786
221) ў: 20711
220) @: 21351
219) ą: 21381
218) É: 22425
217) ś: 22544
216) š: 22885
215) ′: 23578
214) ș: 23592
213) ρ: 23834
212) ±: 24008
211) ς: 24200
210) τ: 24465
209) ι: 25389
208) à: 25608
207) ę: 25616
206) ν: 25716
205) ń: 25991
204) ”: 29662
203) ا: 32288
202) ο: 35475
201) ‎: 36211
200) „: 38162
199) →: 38323
198) í: 40358
197) ş: 42223
196) α: 43669
195) †: 45094
194) Ь: 46660
193) è: 50851
192) ö: 50927
191) “: 51455
190) ä: 51800
189) −: 52985
188) $: 55963
187) ё: 55973
186) ²: 58338
185) ţ: 60505
184) ×: 61094
183) ă: 63880
182) ъ: 64358
181) á: 65593
180) ^: 68237
179) ł: 69450
178) Э: 69917
177) Ї: 72349
176) ü: 74505
175) â: 86866
174) ½: 92706
173) э: 97009
172) …: 98257
171) ~: 104201
170) ó: 113417
169) °: 138459
168) Щ: 144944
167) Ґ: 153541
166) ·: 170010
165) ’: 172548
164) é: 308459
163) №: 308648
162) И: 309865
161) Й: 333321
160) •: 349671
159) \: 352804
158) ґ: 364613
157) ́: 389166
156) Z: 408490
155) +: 522576
154)  : 555014
153) Ю: 573682
152) q: 574906
151) ы: 604142
150) : 630305
149) Ж: 690154
148) Y: 723229
147) X: 749583
146) Є: 765597
145) Q: 818419
144) Я: 930365
143) –: 942145
142) J: 961000
141) ?: 1046419
140) Ц: 1098377
139) W: 1185842
138) Е: 1540741
137) O: 1628778
136) Х: 1696070
135) Ш: 1724585
134) K: 1802117
133) V: 1805294
132) H: 1816527
131) Ч: 1855640
130) j: 1864115
129) z: 2061416
128) U: 2194056
127) G: 2744752
126) N: 2852071
125) M: 3061885
124) #: 3154223
123) L: 3181356
122) !: 3189165
121) B: 3369071
120) З: 3437745
119) x: 3452972
118) F: 3520991
117) T: 3583564
116) %: 3642707
115) І: 3655626
114) P: 3725526
113) E: 3972385
112) »: 3977385
111) «: 3980397
110) Ф: 4202078
109) I: 4388726
108) R: 4396989
107) У: 4451260
106) О: 4554868
105) Б: 4662681
104) C: 4700683
103) щ: 4747530
102) Т: 4828013
101) Р: 5285196
100) Д: 5297868
99) A: 5304565
98) Н: 5308271
97) D: 5412754
96) Л: 5463510
95) v: 5601059
94) S: 5771420
93) —: 5876110
92) Г: 6196594
91) *: 6308184
90) _: 6536077
89) М: 6714179
88) є: 6725025
87) k: 6994569
86) &: 7431439
85) А: 8011695
84) В: 8034456
83) ф: 8301528
82) y: 8544168
81) ;: 9651561
80) С: 9778231
79) 7: 9836255
78) ш: 10032005
77) ю: 10424706
76) П: 10504497
75) w: 10609713
74) (: 10822363
73) ): 10861049
72) 6: 10922925
71) К: 11311101
70) 8: 11392131
69) “: 11480435
68) 4: 11994852
67) 5: 12855281
66) 3: 13149018
65) ж: 13461373
64) >: 14339625
63) <: 14353972
62) ї: 14915551
61) h: 15043805
60) m: 15056183
59) х: 16421470
58) f: 16484180
57) u: 17314042
56) g: 17753361
55) b: 18992562
54) 9: 19917121
53) :: 20761022
52) ц: 21063193
51) ч: 21089655
50) d: 21132407
49) p: 22184976
48) /: 22493164
47) c: 22688474
46) {: 23253440
45) }: 23256779
44) ,: 24259060
43) 2: 25895208
42) б: 27028220
41) ': 27719818
40) -: 29433960
39) й: 29504263
38) г: 32647216
37) з: 34131397
36) 0: 34211416
35) l: 35713324
34) .: 36224151
33) s: 36570492
32) o: 36864174
31) 1: 37256409
30) ь: 37873838
29) i: 37914159
28) я: 40403600
27) n: 41935115
26) r: 43452098
25) п: 45627724
24) a: 47339118
23) t: 49644507
22) м: 51192263
21) =: 52585455
20) д: 54742090
19) у: 56282864
18) e: 60511715
17)
: 68855138
16) к: 77929326
15) л: 78327225
14) [: 81918527
13) ]: 81923177
12) с: 85389668
11) в: 88260931
10) |: 90345542
9) т: 99966314
8) е: 100782938
7) и: 110643874
6) р: 118651169
5) і: 130028472
4) н: 154575149
3) о: 178231842
2) а: 180553597
1) : 506900824

Цих 229 символів використовуються сумарно 4 136 342 085 разів, а це складає 99.95% всіх символів вікіпедії. Тому рештою думаю дійсно можна знехтувати.

Час від часу я заходжу в розділ «спам», щоб почитати коментарі на wikilovesmonuments.org.ua, які туди потрапляють. (Все-таки інколи там опиняються притомні речі, треба ж їх рятувати?) Спамних коментарів сотні, вони повторюються, і схеми видно краєм ока.

Якби Вікіпедія найняла спамерів, щоб вони рекламували її в коментарях сайтів, це виглядало б десь так.

  • Ми всіємо цінувати Ваш час і розділяємо з Вами спільні цілі. Ваша поінформованість про різні речі наш головний пріоритет. Наші послуги: статті про все на світі з внутрішніми переходами з одної на іншу. Можливість гортати статті до третьої ночі. Не проходьте повз нашу пропозицію, заходьте вже зараз: uk . wikipedia . org
  • універсальний сервіс. для комплексного отримання інфи в інтернеті й оптимізації ваших знань без посередників і переплат в одному місці! Ви вводите потрібну назву, після чого наш пошуковик аналізує її і пропонує статті, в яких вона найчастіше зустрічається, обираючи найоптимальніші входження. Слідуючи підказкам і рекомендаціям, всього за 10 хвилин ви отримуєте безплатну й ефективну статтю про потрібну річ! http://bit.ly/2jRrqbj — як знайти потрібну інфу. https://uk.wikipedia.org/ найкраще в інтернеті
  • збільшення твоїх звивин
  • ми знаємо, що таке хентай https://uk.wikipedia.org/wiki/Хентай — історія, цензура, види, картинки, журнали, відеоігри, дискусії
  • я дуже вдячна за цю тему на форумі! ви класні, продовжуйте в тому ж дусі. https://uk.wikipedia.org/wiki/Римський_Форум — Риточка
  • Напередодні свята обов'язково треба завітати у Вікіпедію! Незалежно від доходу та інших індивідуальних особиливостей, кожній жінці хочеться знати про походження свята і традиції в різних країнах, це безсумнівно. Детальніше читайте на нашому сайті uk.wikipedia.org
  • Дане повідомлення розміщене тут особою, яка прочитала у Вікіпедії, що таке «сайт». Сайт — це сукупність веб-сторінок, доступних у мережі Інтернет, які об'єднані як за змістом, так і за навігацією під єдиним доменним ім'ям. Ви читаєте це — значить це працює! ;) Подробиці на офіційному сайті https://uk.wikipedia.org/wiki/Веб-сайт, є скорочений перший абзац для лінивих.
  • Дослідники написали у British Medical Journal, що вакцини не викликають аутизму, а стаття, з якої почався весь галас про це, була сфабрикована. Читайте про це та багато іншого на сайті uk.wikipedia.org
  • Не знаєте куди поїхати влітку? Аблі! Економіка: 2010 року серед 2180 осіб працездатного віку (15-64 років) 1690 були активними, 490 — неактивними (показник активності 77,5%, у 1999 році було 74,1%). З 1690 активних мешканців працювали 1592 особи (842 чоловіки та 750 жінок), безробітними було 98 (51 чоловік та 47 жінок). Серед 490 неактивних 216 осіб було учнями чи студентами, 150 — пенсіонерами, 124 були неактивними з інших причин https://uk.wikipedia.org/wiki/Аблі
    Цікавитеся, коли була заснована Черкаська обласна державна телерадіокомпанія «Рось»? Черкаська обласна державна телерадіокомпанія працює в ефірі 19 років. Вона розпочала свою діяльність 14 лютого 1990 року. Своєму народженню вона завдячує колективу Черкаського виробничого об'єднання «Азот», що виступив спонсором. Саме 14 лютого в телеефірі Черкащини вийшло перше «Актуальне інтерв'ю» заслуженого журналіста України Леоніда Рябіщука з Першим секретарем обкому компартії Олександром Ружицьким на технічній базі «Інформвідео» Всесоюзної філії науково-дослідницького інституту техніко-економічних показників у хімічній промисловості. Це відбулося в телеефірі телеканалу УТ-1. Рік на цій же базі виходили в ефір експериментальні програми по 30 хвилин щосуботи. https://uk.wikipedia.org/wiki/Черкаська_обласна_державна_телерадіокомпанія_«Рось»
    Думаєте, електростанції є лише на Дніпрі? ГАЕС Агвайо (ісп. Aguayo) — гідроелектростанція на півночі Іспанії в провінції Кантабрія. Як нижній резервуар станції використовується водосховище Алса на річці Торіна (права притока Бесайя, яка в свою чергу впадає праворуч до Сайя неподалік від впадіння останньої у Біскайську затоку біля Сантадеру), що дренує північний схил Кантабрійських гір. Його утримує гравітаційна гребля висотою 49 метрів та довжиною 190 метрів, яка потребувала для спорудження 86 тис. м3 матеріалу. Як верхній резервуар слугує штучна водойма, створена на горі західніше від сховища Алса за допомогою кам'яно-накидної дамби із асфальтовим ущільненням висотою 32 метри та довжиною 2,8 км, на яку пішло 4,7 млн м3 матеріалу. Об'єм верхнього резервуару становить 10 млн м3, нижнього — 23 млн м3. Різниця у висоті між ними дозволяє створити напір у 329 метрів. https://uk.wikipedia.org/wiki/ГАЕС_Агвайо
    Можете написати кращу статтю про Ризьку операцію, ніж ми? Вперед! Ризька операція — наступальна операція радянських військ 3-го, 2-го й 1-го Прибалтійських фронтів у взаємодії з Балтійським флотом, що була проведена з 14 вересня по 22 жовтня 1944. Складова частина Прибалтійської стратегічної наступальної операції 1944 року. Мета — розгромити ризьке угруповання Вермахту, звільнити Ригу і вийти на узбережжі Ризької затоки, не допустивши відходу німецьких військ у Східну Пруссію. https://uk.wikipedia.org/wiki/Ризька_операція
    День шоколаду це справді свято! Батьківщиною всесвітнього дня шоколаду вважається Франція. Саме французи в 1995 році поклали початок цього свята. Це молоде свято досить швидко здобуло популярність і крім Франції широко відзначається в Німеччині, Італії, Швейцарії та інших країнах як всередині Європейського союзу, так і за його межами. В Україні День шоколаду найбільш яскраво святкують у Львові. 2016 року святкування відбувалось у березні. https://uk.wikipedia.org/wiki/Всесвітній_день_шоколаду
    Маєте фотку з Анголи? Холєра, у нас нема зображення з Бенгели. Зате є текст! Бенгела (порт. Benguela) — провінція Анголи. Центр — місто Бенгела, площа 31 788 км². Згідно зі статистикою 1988 року, в провінції проживало 297 700 міських і 308 800 сільських жителів, населення провінції становило 606 500 осіб. На 2005 рік населення провінції становило 939 000 осіб. Виходить до Атлантичного океану. На півдні межує з провінціями Намібе і Уїла, на півночі — з провінцією Південна Кванза, на сході — з Уамбо. https://uk.wikipedia.org/wiki/Бенгела_(провінція)
    Медична сигналізація, або Система екстреного виклику допомоги — система, що дозволяє самотнім людям похилого віку та людям з обмеженими можливостями викликати медичну допомогу. Системи медичної сигналізації існують в розвинутих країнах світу вже понад 30 років. Типова система складається з бездротового кулона/браслета та передавача. У випадку настання кризової ситуації людина натискає кнопку на кулоні/браслеті, сигнал ретранслюється передавачем на центральну станцію моніторингу компанії, де оператор викликає необхідну допомогу. https://uk.wikipedia.org/wiki/Медична_сигналізація
    Тепер ви знаєте на одне японське слово більше! Дзьосо́ (яп. 常総市, じょうそうし) — місто в Японії, в префектурі Ібаракі. Розташоване в південно-західній частині префектури, в нижній течії річки Кіну. Виникло на основі річкового порту раннього нового часу. Засноване 1 січня 2006 року шляхом об'єднання міста Міцукайдо з містечком Ісіґе. Основою економіки є виробництво електроприладів. В місті мешкає велика община бразильських емігрантів. Станом на 1 жовтня 2007 площа міста становила 123,52 км². Станом на 1 серпня 2008 населення міста становило 65 818 осіб. https://uk.wikipedia.org/wiki/Дзьосо
    О, ви точно знаєте це обличчя! Але чи пам'ятаєте, де його вперше побачили? Пітер Гейден Дінклейдж  — американський актор театру та кіно. Почав кар'єру 1995 року; широка популярність прийшла після ролі у фільмі 2003 «Станційний доглядач», за яку був номінований на премію Гільдії кіноакторів США 2004 року. Після цього знімався у фільмах «Ельф» (2003), «Суперпес» (2007), «Визнайте мене винним» (2006), британської трагікомедії «Смерть на похоронах» (2007), її однойменному американському рімейку (2010), в екранізації другої книги серії «Хроніки Нарнії»: «Хроніки Нарнії: Принц Каспіан» (2008). За роль Тіріона Ланністера у серіалі «Гра престолів» (2011) Дінклейдж був удостоєний премії «Еммі» у номінації «Найкращий актор другого плану у драматичному телесеріалі» та премії «Золотий глобус» у номінації «Найкраща чоловіча роль другого плану — міні-серіал, телесеріал або телефільм». https://uk.wikipedia.org/wiki/Пітер_Дінклейдж
  • Дякую!
  • Привіт! Класний у вас сайт! Зацініть, знайшов супер перелік письменниць-фантасток у гарній якості https://uk.wikipedia.org/wiki/Список_жінок-фантастів Список найкращих англомовних науково-фантастичних романів https://uk.wikipedia.org/wiki/Список_найкращих_англомовних_науково-фантастичних_романів Список апокаліптичних і постапокаліптичних творів https://uk.wikipedia.org/wiki/Список_апокаліптичних_і_постапокаліптичних_творів Брама (роман) https://uk.wikipedia.org/wiki/Брама_(роман) і Маєш скафандр – подорожі будуть https://uk.wikipedia.org/wiki/Маєш_скафандр_–_подорожі_будуть
  • У нас на вищевказаному сайті https://uk.wikipedia.org можна почитати про те, як насправді треба казати «Вишгородська ікона Божої Матері», а не Володимирська
Якось так. Нові різновиди спаму з'являються постійно, тож кгм, мабуть буде й продовження…

by Peter Eich, cc by-sa

Як написати бота до Telegram?

23:51, Sunday, 21 2017 May UTC

Легко. 🙂 Давайте напишемо бота який перекладатиме нам всяке з німецької:

Приклад діалогу

Для цього нам треба поговорити з botFather-ом:

А зараз трохи не по темі цієї статті. Ось код який перетворює вікідані на словник, шукаючи всі сутності які мають мітки однією мовою, а потім показучи їх мітки іншою мовою, використовуючи хитрий запит SPARQL:

import json
import requests

def translate(from_lang, to_lang, word):
    '''
        Переклдає мітки елементів вікіданих з мови на мову. Повертає список варіантів перекладу
    '''
    res = sparql('''
        SELECT  ?ukLabel WHERE {
          ?item ?label "%s"@%s.
          ?item rdfs:label ?ukLabel filter(lang(?ukLabel) = "%s")
        } LIMIT 10
    ''' % (word, from_lang, to_lang))
    return list(map(
        lambda e: e['ukLabel']['value'],
        res['results']['bindings']
    ))

def sparql(query):
    ''' Отримує JSON дані запиту SPARQL до вікіданих '''
    res = requests.get(
        'https://query.wikidata.org/sparql',
        params={
            'query': query,
            'format': 'json'
        }
    )
    return json.loads(res.text)

А тепер повертаємось до теми телеграмного бота. Аби його написати треба поставити бібліотеку:

pip install pyTelegramBotAPI

Ось її Github: https://github.com/eternnoir/pyTelegramBotAPI

А далі – елементарно як писати консольну програму:

import telebot

TOKEN = '' # тут вставити те що BotFather сказав

bot = telebot.TeleBot(TOKEN)

@bot.message_handler(content_types=["text"]) # Якщо прийдуть нові повідомлення
def respond_to_message(message):
    translations = translate('de', 'uk', message.text) # Отримати переклади тексту повідомленя
    resp = '\n'.join(translations) if translations else 'На жаль, перекладу слова %s не знайдено' % message.text
    bot.send_message( # відправити назад
        message.chat.id, # в той самий чат з якого прийшло (можна напевне й в інший)
        resp
    )

if __name__ == '__main__':
     bot.polling(none_stop=True) # Запустити бота аби той сидів на лінії і слухав повідомлення.

Поки що все, бо й висипатись іноді треба. Пізніше нагадайте мені не забути написати більше про SPARQL, як поставити собі локальну mediawiki і розширення до неї, як логінити сторонні застосунки через OAuth, і як переписати інтерфейс вікіпедії на Vue.js. 🙂


Є два основні типи коментарів до публікацій про Вікіпедію: «чудовий ресурс! завжди ним користуюся» і «фігня це все, створив статтю, її витерли, більше не писатиму».

Я регулярно стикаюся зі скаргами на вилучені з Вікіпедії статті. Як стається, що люди, які раніше писали коментарі перші, починають писати другі? «Я написав статтю про свій проект, він же такий важливий, а її витерли, як так», «Я написала про нашу компанію, а мені сказали, що там порушення авторських прав, але ж то все з сайту фірми, як так», «Наша ГО — найпатріотичніші патріоти у всьосвіті, українці мають знати своїх героїв, а статтю про нас вилучили, як так» і десь в такому дусі, і все закінчується словами «більше не намагатимуся, пишіть тепер усе самі».

По-перше, не можливо налякати вікіпедистів словами «пишіть тепер усе самі», бо це, холєра ясна, саме те, чим вони досі — весь час, роками, без сну і без грошей — займаються, не відаючи і не переймаючись про ваше безцінне існування. (Щоб ви знали, такі лякалки — це переважно тупо, але якщо вони дієві — то ще й підло).

По-друге, я знаю, в чому ваша проблема. Вона полягає в тому, що ви писали _про_себе_. Особисто, проектно чи організаційно, але писання про себе запрограмоване на невдачу. Ой справді, тут, звісно, виникне запитання-аргумент «але хто ж знає про мене краще за мене? хіба, коли людина пише про себе, це не джерело?». Але відповідь на нього ясна: ні, не джерело. Людина має властивість бути упередженою. Фахівці скажуть вам, що в середньому мемуари треба ділити наполовину, бо всі ми схильні на(або при-)писати тільки хороше. Написання про себе у Вікіпедії не вітається. Ви це робити можете — навіть купа людей це справді робить, визнаю, — але чи ви здатні бути неупередженими і писати не з голови, а зі сторонніх публікацій про вас?

По-третє, Вікіпедія — не панацея. Я сама щодня десь кажу, що вона чудова, прекрасна, корисна, впливова, що нею можна користуватися для отримання інформації, для тренування навичок реферування і перекладу, для поповнення інформації українською мовою про все на світі і посилення присутності української мови в інтернеті. Але я також кажу, що Вікіпедія — не панацея. Вона стороння, вона не може сама щось пропагувати, будь то українська мова чи продукт вашої фірми. Вона прагне бути якомога більш нейтральною. І вона третинна. Розумієте, для читачів це навіть не вторинне джерело інформації. Якщо історичний документ — це первинне джерело, науково-історична публікація — вторинне, то Вікіпедія, де в статті про подію згадано цю публікацію — третинне, і без вторинних джерел вона не пишеться.

«Але ж це вартісне, корисне, потрібне, патріотичне, українське, як же так». Між цим вартісним-корисним-і-теде та Вікіпедією ви маєте спершу побудувати місток. Якщо ви робите проект, а про нього не пишуть ЗМІ — замучте їх, щоб вони написали. Благо, зараз можна навіть написати новинарям в FB, і якщо ви такі класні, про вас напишуть. Якщо ваша фірма номер-один-в-україні, не полінуйтеся знайти рейтинг, який справді буде це підтверджувати. Якщо ви написали перший-в-україні-гіпер-пупер-роман, то турбуйтеся НЕ про те, щоб про нього писалося у Вікіпедії, а про те, щоб його продавали, купували, читали і говорили. Вікіпедія — це наслідок відо́мості, не треба використовувати її як причину, а потім ображатися на всіх і пускати нюні «які вони погані, вилучили статтю, я на вас ображений». Будуть сторонні публікації — буде стаття.

#ЯпишуВікіпедію про якісь ліві речі. Мені складно писати про те, до чого я маю відношення, бо відчуваю, що буду перетягувати на себе ковдру (і це саме те, що відбувається в обговореннях статей, коли редактор статті починає сперечатися з її предметом). Здалося б покращити статтю про мою організацію, і навіть є чим, але мені було б набагато спокійніше, якби це зробила стороння людина.

Кожен може допомогти Вікіпедії, написавши статтю. Є тисячі імен, назв, термінів, дат, про які ви можете написати. Тому якщо у вас є вільний час, турбуйтеся про свою відо́мість, щоб про вас колись можна було написати, або пишіть про щось іще.

PS. Третій тип коментарів насправді існує, і це «ох, часом буває складно, але якщо не я, то хто?», але це наступна стадія, до якої доживають не всі, і такі коментарі переважно лишаються не висловлені. Бо робота не любить галасу. Запитання є?
Вікіпедія настільки правдива,
наскільки правдиві використані для статей джерела.

Я вирішив почати з висновку, якщо раптом у вас не вистачить терпіння дочитати до кінця. Але думаю, краще прочитати статтю повністю: у світі «альтернативних новин» вміння розуміти, кому і коли вірити, дуже навіть необхідне.
Покажу вам, як нещодавні протести у Румунії були відображені у статті Вікіпедії. Приклади будуть з англійської Вікіпедії, так щоб мова вас не зупиняла, але те саме стосується і Вікіпедії румунської і, цілком вірогідно, будь-якої іншої мовної версії сайту. Потім спробуємо дізнатися більше про те, як інші гарячі новини описуватися в минулому і я дам кілька підказок, як використовувати ці статті (не зважаючи на заголовок).
Отож, що стається у Вікіпедії, коли щось значиме з'являється у новинах? Спочатку створюється стаття. Потім, якщо новина справді велика, як-то протести, її додають на головну сторінку. Потім настає час звичайної вікі-роботи: зацікавлені вікіпедисти (а також табуни анонімних користувачів, з різними інтересами, висловленими чи ні) починають покращувати, розширювати і змінювати новину і статтю, намагаючись діяти згідно з основними правилами Вікіпедії, якими є нейтральна точка зору та перевірність. Це в теорії. На практиці